Коли ж нарешті песики добулися додому, то й там застали жахливе хвилювання. Усі морські мешканці скупчилися довкола палацу і в один голос кричали:
— Покажіть нам ТАМа! (Авжеж! Вони називали його так прилюдно, не знаходячи жодного довшого чи гіднішого ймення.) Покажіть нам ТАМа! ПОКАЖІТЬ НАМ ТАМа!
А ТАМ тим часом ховався в підземеллях. Пані Артаксерксова, врешті-решт, знайшла його там і змусила вийти: й коли той визирнув Із горішнього вікна, весь морський люд зарепетував:
— Припини цей безлад! Припини цей безлад! ПРИПИНИ ЦЕЙ БЕЗЛАД!
І всі зчинили такий несамовитий галас, що люди в усіх кінцях світу подумали, що море реве чомусь гучніше, ніж завади. І то була правда! А Морський Змій увесь той час і далі перевертався, намагаючись — через свою забудькуватість — дотягтися ротом до кінчика власного хвоста. Проте, дякувати небу, він не цілком прокинувся, інакше би вибрався назовні й потрусив би хвостом од люті, що потопило би ще один континент (чи варто було про те жалкувати, чи ні, залежало би, звісно, від того, який саме континент затонув би та на якому континенті живете ви).
Проте морський народ не мешкав на жодному континенті — він жив у морі, на самій його глибині, і йому вже вривався терпець. Мешканці наполягали, що морський король зобов'язаний примусити ТАМа вигадати які-небудь чари, ліки чи рішення, щоб угамувати Морського Змія: вода так тряслася, що вони не могли піднести руку до обличчя, аби попоїсти чи висякати носа. Усі зіштовхувалися між собою. У всіх рибин почалася морська хвороба — такою хисткою стала вода, — а ще вона була каламутна і з піщинами, тож усі кашляли й ніхто не танцював.
Артаксеркс зітхнув, але таки мусив щось зробити. Тож чарівник подався до своєї майстерні й зачинився там на два тижні, за які відбулося два землетруси, два підводні урагани та кілька бунтів морських мешканців. Потому він вийшов і звільнив найграндіозніші чари (вкупі з заспокійливим закляттям) на деякій відстані від печери; всі розійшлися по домівках і засіли по підвалах, вичікуючи, — всі, крім пані Артаксерксової та її нещасного чоловіка. Чарівник мусив залишитися (на відстані аж ніяк не безпечній) і спостерігати за результатом дії чарів, а пані Артаксерксова повинна була залишитись і стежити за чарівником.
Чари спричинилися хіба до того, що Змієві наснився жахливий сон: йому привиділося, наче його з ніг до голови обліпили молюски (це страшенно неприємно й частково було правдою) та наче його повільно підсмажували на вулкані (це дуже боляче й, на жаль, було тільки плодом його уяви). Та ці сни його розбудили!
Імовірно, Артаксерксова магія була сильнішою, ніж припускали. Хай там як, а Морський Змій не виповз назовні — на щастя для цієї історії. Він поклав голову на те місце, де лежав його хвіст позіхнув, роззявив пащеку мало не на цілу ширину печери й так голосно пирхнув, що його почули в усіх підвалах у всіх морських королівствах.
І Морський Змій сказав:
— Припиніть це БЕЗГЛУЗДЯ!
Та ще й додав:
— Якщо цей чаклун-веселун негайно не забереться звідси і якщо він іще коли-небудь поткнеться сюди, я ТАКИ ВИЙДУ: і тоді найперше з'їм його, а потому розіб'ю все на мокрі друзки. Отак. На добраніч!
І пані Артаксерксова потягла ТАМа додому, бо він був у напівпритомному стані.
Коли ж він оклигав — а відбулося це швидко, бо про те подбали, — то зняв зі Змія закляття і спакував свої торби: а всі мешканці репетували і кричали:
— Заберіть звідсіля цього ТАМа! Відставка! І край. Прощавай!
І морський король мовив:
— Ми не хочемо втрачати тебе, проте вважаємо, що ти мусиш піти.
І Артаксеркс раптом почувся маленьким І нікчемним (це пішло йому на користь). З нього сміявся навіть морський песик.
Але Роверандом, на диво, дуже засмутився. Зрештою, він переконався на собі, що Артаксерксова магія не зовсім марна. Та й хіба ж це не Роверандом куснув акулу за хвіст? Він заварив усе це, хапнувши чарівника за штани. І він сам був частиною суходолу, тож розумів, як нелегко було нещасному сухопутному чарівникові, коли його дражнили всі морські мешканці.
Тож песик наблизився до стариганя і сказав:
— Перепрошую, пане Артаксерксе!..
— Що? — запитав чарівник цілком лагідно (він дуже зрадів, що його назвали не ТАМом, а звертання «пане» він не чув уже багато тижнів). — Що? Чого тобі, песику?
— Дуже перепрошую, справді. Тобто мені страшенно шкода. Я аж ніяк не хотів зіпсувати вашу репутацію.