Чарівник раптом пригадав, що спалив і повикидав усі свої чари на дні Глибокого Синього Моря.
Він справді жахливо засмутився. Підвівся, обнишпорив кишені штанів, камізельки та пальта, повивертав їх усі, проте в жодній не знайшов ані дрібки магії (та й де би йому, нетямущому стариганеві, знайти; він був такий схвильований, що геть забув, що не минуло і двох годин, відколи він купив новий костюм у лихваревій крамничці. І костюм цей, правду кажучи, належав одному лакеєві — себто він продав його, — котрий попередньо сам гарненько обстежив усі кишені).
Чарівник сів і обтер чоло багряною хустинкою, знову виглядаючи нещасним.
— Мені справді дуже-дуже шкода! — мовив він. — Я зовсім не хотів, аби ти зостався таким навіки, а тепер-от не бачу, як цьому зарадити. Нехай це буде для тебе уроком, аби надалі не кусав за штани милих добрих чарівників!
— Сміховинне безглуздя! — сказала пані Артаксерксова. — Ото ще мені милі добрі чарівники! Не буде ні милих, ані добрих, ані чарівників, якщо ти не повернеш цьому песикові його звичних подоби та розмірів; що більше: я повернуся на дно Глибокого Синього Моря й ти мене ніколи не побачиш.
Бідолашний старий Артаксеркс виглядав стурбованим так само, як і тоді, коли заворушився Морський Змій.
— Люба моя! — мовив він. — Мені страшенно шкода, та я наклав на собаку своє найсильніше неусувне чарозбережне закляття — після того, як у цю справу втрутився Псаматос (хай йому грець!), — просто щоби показати йому, що і здатен на все та що якийсь там кроликоподібний пісковий чаклун не завадить мені трохи розважитись, — і я геть забув про протиотруту, коли прибирав усе внизу! Зазвичай я тримав ії в маленькій чорній торбині, що висіла на дверях у моїй майстерні.
— Лишенько, ой лишенько! Я певен, ти погодишся, що я хотів лише трохи розважитися, — сказав Артаксеркс, повернувшись до Роверандома. І його старий ніс дуже роздувся та почервонів од горя.
Він безупинно повторював: «Лишенько, лишенько, ай лишенько», — трусив головою та бородою і зовсім не помічав, що Роверандом не зважає на нього, а кит підморгує. Пані Артаксерксова підвелася, рушила до свого майна, а тепер сміялась і простягала чоловікові стару чорну торбинку.
— Припини махати бородою і берися до справи! — сказала вона, Проте Артаксеркс, побачивши торбинку, був надто здивований і з хвилину лише остовпіло дивився на неї, широко розкривши рота.
— Ну ж бої — гукнула дружина. — Це ж твоя торбинка, чи не так? Я підібрала ії та ще кілька Інших дрібничок, які належали мені, на купі препаскудного сміття, якого ти понасипав у саду.
Вона розкрила торбинку, щоби зазирнути всередину, а звідти вигулькнула чарівникова магічна паличка у вигляді водограйноі ручки та ще хмарка дивного диму, з якого виклубочувалися чудернацькі подоби та неймовірні обличчя.
Тоді Артаксеркс очуняв.
— Віддай це мені! Ти марнуєш чари! — скрикнув він, схопив Роверандома за карк і хутенько вкинув його, брикливого та гавкучого, до торбинки.
Потому тричі перекрутив торбинку, вимахуючи ручкою, і:
— Дякую! Вийде чудово! — сказав чарівник і розкрив торбинку.
Пролунало голосне «гуп», і — о диво! — торбинки вже не було, а був лише Ровер, точнісінько такий, як до першої зустрічі з чарівником уранці на лужку. Ну, можливо, не зовсім такий: трохи більший, адже за той час він постаршав на кілька місяців.
Марно бодай намагатись описати, який схвильований був песик і яким кумедним і змалілим видавалося йому все довкола, навіть старезний кит: ані те, яким дужим і лютим почувався сам Ровер. Якусь мить він знову пожадливо дивився на чарівникові штани, та врешті не захотів, аби історія повторювалася, тож, прокружлявши від радості з милю та мало не очманівши від власного гавкоту, він повернувся і промовив:
— Дякую! — ще й додав: — Дуже приємно було зустрітися з вами, — це було вже, ну, зовсім ввічливо.
— Усе гаразд! — відказав Артаксеркс. — Але то останнє моє чарування. Я йду на пенсію. А тобі найкраще рушати додому. У мене не залишилося магії, щоби відіслати тебе туди, тож доведеться прогулятись. Одначе сильному молодому собаці це не завадить.
Отож. Ровер попрощався, кит підморгнув йому, а пані Артаксерксова дала цуцикові на дорогу шмат пирога; тоді він бачив їх востаннє перед тривалою розлукою. Тільки через довгий-предовгий час, опинившись на незнаному раніше узбережжі, він з'ясував, що їх спіткало, — бо вони були там. Не кит, звісно ж, тільки відставний чарівник і його дружина.