Проте Широкий Світ таки існував. Поблизу ріс густий ліс, а трохи далі на північному заході були Пустельні Пагорби та неокреслені узграниччя гірської країни. До того ж, на землі й далі вільно жили собі велетні — грубий і невихований народ, який часом завдавав неабияких клопотів. Був, зокрема, один велетень, більший і дурніший, аніж його одноплемінники. Мені не вдалося відшукати в історичних хроніках його імені, та це й не так важливо. Велетень був просто здоровецький, мав палицю завбільшки з дерево і ступав важкими кроками. Він розсував в'язи, наче високі трави, руйнував дороги та нищив сади, бо його велетенські ступні робили в них діри завглибшки з криницю, а коли він перечеплювався через хатину, то вона тут-таки зникала з лиця землі. Отаку шкоду велетень чинив усюди, куди тільки прямував, бо голова його підносилася високо над дахами будинків, а ноги мусили дбати про себе самі. Він був підсліпуватий і глухий. Але, на щастя, жив дуже далеко в Нетрях і не часто навідував заселені людьми терени, а якщо й навідував, то ненавмисно. Велетень мав просторий напівзруйнований дім високо в горах; однак друзів через те, що був глухий і дурний, а також через рідкісність велетнів у нього було обмаль. Він полюбляв гуляти Пустельними Пагорбами та безлюдними краями біля підніжжя гір сам-самісінький.
Однієї погожої літньої днини цей велетень вирушив на прогулянку й довго блукав без жодної мети, чинячи в лісах неабияку шкоду. Раптом він помітив, що сонце хилиться до заходу та що наближається час вечері; а потому виявив, що збився на манівці й забрів у ту частину країни, якої зовсім не знав. Помилково звернувши праворуч, велетень ішов і йшов, аж доки запала ніч. Тоді присів і почекав, поки зійде місяць. А далі знов ішов і йшов у місячному сяйві, наполегливо крокуючи, бо палко бажав дістатися додому. Він залишив свій найкращий мідний казанок на вогні й тепер боявся, що в казанка згорить дно. Проте гори опинились у велета за спиною, а сам він уже потрапив на територію, яку населяли люди. Правду кажучи, він саме наближався до ферми Еґідіуса Агенобарбуса Юліуса Аґріколи, а село те — простацькою мовою — називалося Гем.
Ніч видалася гарною. Корови були в полі, й пес Фермера Джайлза вийшов із двору та подався на прогулянку — на свій страх і ризик. Його вабили місячне світло та кролики. І, звісно ж, він навіть гадки не мав про те, що на прогулянку також вийшов і велетень. Інакше пес міг би мати поважну підставу для того, щоби вийти з двору без дозволу, а ще поважнішу — щоби нищечком причаїтися на кухні. Десь близько другої години велетень забрів на поля Фермера Джайлза, поруйнував огорожі, потоптав збіжжя, притлумив трави, які чекали, коли їх скосять. За п'ять хвилин він завдав більших збитків, аніж королівське полювання за п'ять днів.
Ґарм почув якесь «тупу-тупу» вздовж річки й перебіг на західний схил невисокого пагорка, на якому стояв дім його господаря, — просто аби поглянути, що коїться. Раптом він побачив велетня, котрий саме переступив через річку й розтоптав Ґалатею — улюблену фермерову корову, — розчавивши бідолашну тварину на млинець, от як сам фермер міг би розчавити таргана.
Ґармові цього вистачило. Він дзявкнув зі страху та прожогом кинувся додому. Цілком забувши, що вийшов із двору без дозволу, він прибіг і зчинив лемент попід вікном спальні свого господаря. Відповіді не було довго. Розбудити Фермера Джайлза було не вельми легко.
— Ґвалт! Ґвалт! Ґвалт! — волав Ґарм.
Раптом вікно відчинилось і з нього прицільно вилетіла пляшка.
— Ой! — вискнув пес, за звичкою рвучко відскакуючи вбік. — Ґвалт! Ґвалт! Ґвалт!
Назовні визирнула фермерова голова.
— Клятий псяко! Що це ти виробляєш? — запитав Джайлз.
— Нічого, — відказав пес.
— Я тобі покажу нічого! Я з тебе вранці шкуру здеру, коли почую ще бодай звук, — сказав господар, затраскуючи вікно.
— Ґвалт! Ґвалт! Ґвалт! — заволав пес.
Джайлзова голова знову з'явилась у вікні.
— Я вб'ю тебе, коли почую ще бодай звук, — повторив господар. — Що на тебе найшло, дурню?
— Нічого, — відповів пес, — а от на вас дещо найшло.
— Ти про що? — запитав розлючений Джайлз, якого така відповідь заскочила зненацька.