Перегодом слідом за теплим літом, як завжди, прийшла сувора зима. У горах лютували морози, їжі було мало. Тоді чутка зазвучала гучніше. Про низинних овець і корів точилися жваві дискусії. Нашорошили вуха дракони. Вони були голодні, а поголос звучав принадно.
— Отож: лицарі — це вигадка! — казали молоді й не дуже досвідчені дракони. — Ми завжди так і думали.
«Принаймні лицарі стають рідкістю, — міркували старші й мудріші черви. — Вони далеко, їх мало, і чи варто вже їх боятися?»
Одного дракона все це глибоко вразило. Звали його Хризофілакс Крез, адже походив він із давньої імператорської династії та був дуже багатим. То був хитрий, допитливий, жадібний і добре вишколений дракон, але не вельми сміливий. Одначе, звичайно, він аж ніяк не боявся ні мух, ані комах жодного виду чи розміру взагалі; а ще — був смертельно голодний.
Відтак одного зимового дня, десь за тиждень до Різдва, Хризофілакс розправив крила і злетів у повітря. А потому тихо приземлився посеред ночі просто в серці віддаленого від моря володіння Авґустуса Боніфаціуса, «rex et basileus». За короткий час він наробив неабиякої шкоди, трощачи й палячи, пожираючи овець, корів і коней.
Трапилося це у віддаленій від Гема стороні тієї землі, та Ґарм натерпівся тоді найбільшого в житті страху. Він вирушив у далеку експедицію і, скориставшись ласкою господаря, наважився провести нічку-дві вдалині від дому. Пес ішов за манливими пахощами понад краєм лісу, коли, повернувши на закруті, раптом натрапив на новий тривожний запах; правду кажучи, він просто налетів із розбігу на хвіст Хризофілакса Креза, який щойно приземлився. Ніколи ще собака не розвертав свого хвоста і не мчав додому так швидко, як тоді Ґарм. Дракон, почувши його дзявкотіння, обернувся і зашипів; але наздогнати Ґарма було вже годі. Він біг решту ночі й дістався до рідної оселі десь у пору сніданку.
— Ґвалт! Ґвалт! Ґвалт! — заволав пес із-за чорного входу.
Джайлз почув лемент, і йому не сподобався той гавкіт. Він нагадав фермерові, що несподіванки можуть траплятись і тоді, коли все, здається, цілком добре.
— Жінко, а впусти-но того клятого пса, — мовив він, — і візьми до нього палицю!
Ґарм ускочив до кухні з наполоханими очима та висолопленим язиком.
— Ґвалт! — скрикнув він.
— Що ти витворив цього разу? — запитав Джайлз, кидаючи в нього ковбасою.
— Нічого, — проказав, сапаючи, Ґарм, надто схвильований, аби навіть завважити ковбасу.
— Тоді припини це, бо я з тебе шкіру спущу, — мовив фермер.
— Я не зробив нічого поганого. Я не хотів нашкодити, — сказав пес. — Але я випадково натрапив на дракона, й він налякав мене.
Фермер ледь не вдавився пивом.
— Дракона? — перепитав він. — Чорти би тебе взяли, незугарний псяко, котрий усюди пхає свого носа! Навіщо тобі було кудись пертись і шукати дракона саме зараз, коли в мене повно справ? Де він був?
— Ох! На півночі за пагорбами, аж ген далеко, по той бік Стоячих Каменів, отак-о, — відказав пес.
— О, аж там! — видихнув Джайлз із невимовним полегшенням. — Я чував, ніби вони чудні, ті тамтешні мешканці, й у їхнім краю щось-таки могло трапитися. Нехай вони самі й дають собі з ним раду! Припхавсь ото і тривожиш мене різними байками. Пішов геть!
Ґарм і пішов геть. І розніс новину по цілому селу. Пес не забув наголосити, що його господар анітрохи не злякався:
— Він був цілком спокійний і знай собі снідав.
Люди весело теревенили про це біля дверей власних домівок.
— Як у старі добрі часи! — казали вони. — Ще й саме перед Різдвом. Якраз доречно. Ото Король зрадіє! Цього Різдва він їстиме Справжнього Хвоста.
Проте наступного дня надійшли нові вісті. Дракон, як виявилося, був винятково великим і жорстоким. І завдавав жахливих збитків.
— А як щодо лицарів Короля? — почали запитувати люди.
Те саме вже цікавило й інших. Правду кажучи, на ту пору до Короля почали прибувати гінці з найбільш постраждалих од Хризофілакса сіл, і вони — так голосно й так часто, як тільки могли наважитися, — повторювали йому:
— Володарю, що з твоїми лицарями?
Лицарі-бо не робили нічогісінько; їхнє знайомство з драконами, як і раніше, було вельми неофіційним. Отож, Король поставив їх до відома, цілком поважно й офіційно, наказавши вжити необхідних заходів, щойно випаде змога. І йому було дуже неприємно дізнатися, що змога все ніяк не випадала, а натомість її щоденно відкладали.
Проте резони лицарів були, без сумніву, логічні. По-перше, Королівський Кухар уже приготував Драконячий Хвіст на Різдво, адже знав, що все треба робити в належний час. Тому геть не пасувало образити його, принісши в останню хвилину справжнього хвоста. Кухар був дуже цінним слугою.