Пора була пізня. «Надто пізній час, аби полювати на дракона», — подумав Джайлз. Але вони не просунулися далеко. Вирушивши в похід, лицарі вже не поспішали. Вони їхали звільна, врозбрід: лицарі, есквайри, слуги та поні, навантажені майном: а позаду них, підтюпцем на змореній кобилі. — Фермер Джайлз.
З настанням вечора подорожні зупинились і розбили намети. Для Фермера Джайлза запасів харчів не виявилось, і він мусив позичати, в кого що вдавалося. Кобила вкрай обурилась і зреклася вірності дому Августуса Боніфаціуса.
Другого дня вони поїхали далі й були в дорозі цілу наступну днину. А третього дня розгледіли вдалині похмурі та непривітні гори. І незабаром вступили на терени, де владу Авіустуса Боніфаціуса визнавали не всі. Тоді вони поїхали якомога обережніше, тиснучись одне до одного.
На четвертий день похід досягнув Пустельних Пагорбів і кордонів непевних земель, де, як гадали, жили легендарні створіння. Зненацька один Із лицарів, котрий їхав попереду, натрапив на зловісні відбитки лап на піску біля струмка. Покликали фермера.
— Що це таке. Пане Еґідіусе? — запитали в нього.
— Сліди дракона, — сказав він.
— Ведіть нас уперед! — мовили Інші.
Тепер вони їхали на захід, а Фермер Джайлз очолив загін, — усі кільця на його шкіряному камзолі дзвеніли. Та на цьому не надавали значення, бо всі лицарі сміялись і базікали, а менестрель, котрий також їхав із ними, співав баладу. Раз по раз товариство підхоплювало приспів пісні й виводило його одностайно, дуже голосно та сильно. Це додавало мужності, адже пісня була хороша: її склали колись давно, в ті дні, коли битви відбувалися частіше, ніж турніри; проте насправді горлати так гучно було немудро. Про їхній прихід тепер довідались усі створіння того краю, і дракони в усіх печерах Заходу нашорошили вуха. У людей не залишилося жодного шансу заскочити старого Хризофілакса вві сні.
За велінням фортуни (чи й самої сірої кобили), коли подорожні нарешті в їхали в сутінь похмурих гір, кобила Фермера Джайлза почала шкутильгати. Тепер вони піднімались угору крутими кам'янистими стежками, з труднощами та неспокоєм, який постійно наростав. Мало-помалу кобила відсувалась у кінець строю, спотикаючись і накульгуючи, а виглядала вона такою стражденною та сумною, що, врешті. Фермер Джайлз змушений був зіскочити на землю й іти пішки. Незабаром він і кобила опинились у самому хвості серед нав'ючених поні; та ніхто цього не помітив. Лицарі обговорювали питання першості й етикету, ніхто з них не був уважним. Інакше вони би помітили, що дедалі чіткіших драконячих слідів побільшало.
Правду кажучи, похід дістався до тих місць, де Хризофілакс часто вештався чи перепочивав після щоденних вправ на свіжому повітрі. Найнижчі пагорби та схили по обидва боки від стежки мали вигляд обпалених і потоптаних. Трави тут росло мало, і покручені кущики вересу та дроку чорніли серед розлогих латок попелу й вигорілої землі. Терени ці багато років слугували драконові ігровим майданчиком. Попереду над подорожніми здіймалася темна гірська стіна.
Фермер Джайлз хвилювався за свою кобилу; та радів, що йому вже не треба бути на видноті. Йому не подобалося їхати на чолі такої кавалькади в отих жахливих і загрозливих місцях. А ще незабаром радість його посилилась і він щирю подякував своїй фортуні (та кобилі). Бо десь опівдні на сьомий день їхньої подорожі — тоді саме було свято Стрітення — Хвостогриз вистрибнув Із піхов, а дракон — із печери.
Він напав без попередження та жодних формальностей, аби враз розпочати бій. Дракон кинувся на них навально та з ревінням. Далеко від рідного дому він не показав себе вельми хоробрим, незважаючи на стародавній імператорський родовід. Але тепер його переповнював нестримний гнів; він бився коло власної брами, а до того ж, захищав усе своє багатство. Дракон вилетів із-за уступу гори, наче безліч громовиць у супроводі буряного шуму та вибухів червоних блискавиць.
Суперечки щодо першості вмить ущухли. Коні сахнулись у різні боки, і декотрі лицарі попадали. Поні з майном і слуги негайно розвернулися, кинувшись навтьоки. Якраз вони й не мали сумнівів щодо належної першості.
Зненацька повіяло димом, який огорнув усіх, і тієї ж миті дракон налетів на голову колони. Декілька лицарів загинуло, перш ніж вони спромоглися кинути драконові формальний виклик на битву, а ще кількох інших було збито разом із кіньми. Про решту лицарів потурбувалися їхні скакуни: вони розвернулись і помчали світ за очі, відносячи геть своїх господарів і не цікавлячись, хочуть вони того чи ні. Утім, більшість таки хотіла…