— Без сумніву, — мовив Король. — Але до біса його вбрання! Він не мав їхати додому, не доповівши про все нам. Ми вельми незадоволені!
Перша-ліпша нагода випала й минула, як і безліч інших. Властиво, Фермер Джайлз от уже добрий тиждень чи два як повернувся, а ні слова, ні звістки від нього не надійшло до двору.
На десятий день Король вибухнув од люті.
— Пошліть по селюка! — сказав він, і по фермера послали.
Дорога до Гема забирала день безперервної їзди, і таку саму відстань треба було подолати, повертаючись назад.
— Він не приїде, володарю! — доповів, тремтячи, посланець через два дні.
— Трясця його матері! — закричав Король. — Накажіть йому приїхати наступного вівторка, інакше його навічно кинуть за ґрати!
— Пробачте, володарю, та він усе одно не приїде, — сказав посланець, повернувшись у вівторок і маючи вкрай жалюгідний вигляд.
— Десять тисяч чортів! — закричав Король. — Киньте замість нього до в'язниці оцього дурня! І пошліть кількох людей, нехай приведуть сюди того скнару закутим у ланцюги! — заревів він до тих, хто стояв поруч.
— Скількох людей? — промекали підданці. — Там же дракон, і… Хвостогриз, і…
— І заяложені віники й усілякі нісенітниці! — нервував Король.
А тоді він наказав привести свого білого коня, скликав лицарів (тобто тих, хто залишився) та загін воїнів і подався в путь, шаленіючи від гніву. Усі люди, дивуючись, повибігали зі своїх осель.
Одначе Фермер Джайлз був тепер не просто Героєм Околиці, а Улюбленцем Країни; і мешканці не вітали лицарів та солдатів, коли ті проїздили повз них, хоч усе ще скидали капелюхи перед Королем. Що ближче загін підходив до Гема, то сердитішими були погляди людей; у деяких місцях селяни зачиняли двері й на вулицях не було видно ні душі.
Тоді палка лють Короля змінилася на холодний гнів. Діставшись нарешті до ріки, по той бік якої розкинувся Гем, де стояв фермерів дім. Король мав понурий вигляд. Володар задумав спалити це місце. Проте зустрів на мості самого Фермера Джайлза, який сидів на сірій кобилі, тримаючи в руці Хвостогриза. Нікого іншого ніде не було видно, хіба що крім Ґарма, який лежав на дорозі.
— Доброго ранку, володарю! — мовив Джайлз, усміхаючись, мов сонце, та не чекаючи, поки звернуться до нього.
Король холодно зміряв його поглядом.
— Ваші манери не пасують до нашої присутності, — сказав він, — одначе це не виправдовує того, що ви не приїхали, коли по вас посилали.
— Я й не думав про те, володарю, — це правда, — мовив Джайлз. — Мені треба було залагодити власні справи, бо я змарнував надто багато часу, виконуючи ваші доручення.
— Десять тисяч чортів! — вигукнув Король, знову запалавши від люті. — До біса тебе і твоє нахабство! Після таких слів ти не отримаєш жодної винагороди; і тобі дуже пощастить, якщо тебе не повісять. А тебе таки повісять, якщо ти не благатимеш нашого прощення тут і зараз та не віддаси нам нашого меча.
— Ов-ва! — сказав Джайлз. — Я вже отримав свою винагороду, — на мою думку. Як кажуть у нас: як знайшов, то і зберіг, а як зберіг — то й маєш. А я вважаю, що Хвостогризові зі мною ліпше, ніж із вашими людьми. Та от цікаво знати, навіщо всі ці лицарі й вояки? — запитав він. — Якщо ви приїхали з візитом, то вас радо зустріли б і при меншій їхній кількості. А якщо ви хочете мене кудись забрати, то вам знадобиться їх значно більше.
Король був приголомшений, а лицарі страшенно почервоніли й опустили погляди на носи. Декотрі воїни вишкірилися, користаючи з того, що Король був до них спиною.
— Віддай мого меча! — заволав Король, коли до нього повернувся дар мови, та він геть забув про множину.
— Віддай нам свою корону! — мовив Джайлз, — божевільна вимога, якої ще ніколи не чули за всі часи існування Середнього Королівства.
— Трясця його матері! Схопіть його і зв'яжіть! — закричав Король, справедливо і праведно обурений.
— Чого це ви стовбичите ззаду? Схопіть його або вбийте!
Вояки рушили вперед.
— Ґвалт! Ґвалт! Ґвалт! — загавкав Ґарм.
І саме тієї миті над мостом виріс дракон. Увесь той час він лежав, схований за дальнім берегом, глибоко в ріці. Тепер же черв випустив жахливу пару, бо випив чимало галонів води. Відразу ж запав густий туман, крізь який видно було тільки червоні драконові очі.
— Гей, дурні, повертайтеся додому! — заревів він.
— Бо я роздеру вас на шмаття. На гірських перевалах лежать захололі лицарі, а незабаром їхні побратими лежатимуть у ріці. Усі королівські коні й усі королівські люди! — горлав дракон.