«Геть іди! І не вертайся до мого порога!
Тут очей-жарин не треба й реготу глухого!
Череп свій схили на камінь, скрийся під курганом,
як і юна Золотинка з Вербостариганом
і борсучою сім'єю, що залізла в нору!
Жде тебе зарите злото і забуте горе!»
Вилетів Могильний Дух крізь віконце тінню,
шмигонув через подвір'я, шуснув попідтинню
і — до кілець кам'яних, під курганні схили
із плачем — лише кістки проторохкотіли.
Том Бомбадил старий — він склепив повіки
солодше за Золотинку й Вербочоловіка,
втішніше, ніж Борсуки і Курганів діти,
і, калачиком згорнувшись, гучно став хропіти.
Вставши, він шпаком співає, ледве засіріло:
«Га-ла-ла, ба-ла-ла, ну ж бо, моя мила!»
Черевики, куртку й шапку він натяг зім'яту
й відчинив вікно, щоб сонце залило кімнату.
Обережний Бомбадил, мудрагель-базіка;
синя-синя в нього куртка, жовті черевики.
Ані в горах, ані в долах не спіймати Тома,
ні над Верболозкою, ні в гаю густому,
ні в човні серед латаття в тихому затоні.
Але сам він упіймав якось Річки доню,
що пташкам в очеретах, розпустивши коси,
вся в зеленому, співала солодкоголосо.
Він схопив її! Сичить очерет зрадливо,
видри — врозтіч, чаплі — в крик, б'ється серце в діви.
Каже Том Бомбадил: «Ось моя кохана!
У мій дім ходи зі мною! Стіл накрито зрана:
масло, мед і вершки до пухкого хліба,
ще й троянди зазирають з підвіконня в шиби.
Тож під Горб перебирайся! Матір з її хланню
ти облиш — не стрінеш там ти свого кохання!»
Ну й бучне було весілля в Тома Бомбадила!
Плетениця із жовтців шапку замінила,
півники і незабудки в косах Золотинки,
сукня — срібно-зеленава. Він співає дзвінко —
ніби шпак, мов джміль — мугика весело під скрипку,
діву річкову за стан обіймає кріпко.
В хаті лампи мерехтливі, простирадло біле;
саме на медовий місяць борсуки приспіли,
під Горбом затанцювали, а в шибки сторуко
Вербостариган до них просто в спальню грюка,
і зітхає в очереті прибережнім наче
пані Річка, а в кургані Дух Могильний плаче.
Том Бомбадил старий не зважа на кроки,
голоси нічні і стукіт — хай собі поцока;
виспавшись, шпаком співає, ледве засіріло:
«Га-ліа-ла, ба-ла-ла, ну ж бо, моя мила!»
Він вербові кілки на порозі теше,
а красуня Золотинка русу косу чеше.
2
БОМБАДИЛ ПЛИВЕ ЧОВНОМ
Вітер Західний; осінні барви відцвілися;
буковий листок летючий Том спіймав у Лісі.
«Вітерець мені приніс день щасливий! Нащо
на новий чекати рік? Нині втішусь краще!
Ось полагоджу човна, і спущу на воду,
й попливу струмком на захід примсі на догоду!»
Пташка з лоз: «Привіть-віть, Томе! Тут я на сторожі.
Що за примха, що за примха — здогадатись можу.
Бовкнути йому, в якому ти пливеш керунку?»
«Цить, а то я обскубу й з'їм тебе, шептунко,
що торочиш про чужі справи в кожне вухо!
Скажеш Вербочоловіку — спряжишся, плетухо,
на вербовому рожні. Змовкнеш ти назавше!»
А Кропив'янка злетіла, хвостика піднявши:
«Спершу ти мене спіймай! Та не згадуй всує:
сяду я йому на вухо — й вістку він почує.
„Коли смеркне — біля Міту“, — я підкину натяк.
Поспішай, поспішай! Саме час пиятик!»
Том про себе розсміявся: «Так і рушу, мабуть.
Міг би путь обрати іншу, та туди щось вабить».
Залатавши днище, човен витяг на глибоке
крізь лозняк і очерет з тихої затоки
біля вільхи — й заспівав ось як: «Голо-гілко,
ти течи, струмку вербовий, глибоко чи мілко!»
«Гей! Томе Бомбадиле! Ти куди прямуєш,
ти, що в човнику хисткому на ріці веслуєш?»
«Може, вниз по Верболозці та на Брендівинну:
може, розкладуть для мене вогнище гостинно
у Заплітті. В мене там, невеликі зростом,
друзі є, що й на ніч пустять. Я в них частим гостем».
«Всім моїм — привіт, від них принеси ти вісті!
Про місця повідай рибні та про плеса чисті!»
«Ні, — каже Бомбадил, — рушив я в дорогу
трунку пінного нюхнути — не за вістового».