Він бився з Гострожалами,
Дзижчалами і Бджолами,
вкрав Золотий Стільник у них,
і втік від них Гондолою
із листя й павутиночок,
і, плинучи назад уже,
лиш панцер начищав собі,
лищав аби він райдужно.
Загаявся він тільки щось
на хвильку ще на острові,
між квітами повештався
й нарешті все ж без остраху
зі стільником додому він,
в хороми він прибув свої —
й згадав своє доручення!
Закручений, забувся він
у виправах, чаклуючи
й воюючи, бурлака цей.
І знову нарихтовано
вже човен ним — моряк оцей
гінцем є вічним, висланцем,
замисленим, замріяним,
немов перекотиполе,
що тріпали борвії ним.
4
ПРИНЦЕСА СЯЯ
Принцесонька Сяя
Красою сяє.
Як пісня ельфійська впевня:
Їй намисто в волосся
Перлове вплелося,
Хустинки її ткання —
Золотава павоть,
І разок їй править
Срібних зірок за кольє.
Із павутинки
Біла кофтинка
Місячно вся виграє,
І стягує шату
По перехвату
З рос діамантових шнур.
Удень на ній тільки
Сіра мантилька
І хмарно-блакитний каптур.
Але серед ночі
Вона вся блискоче,
В сяйві зірок осяйна,
І полискують, ніби
Луска у риби.
Черевички її, як вона
На дзеркальне поверне
Плесо озерне
Й на воді танцювати почне.
Залиша вона в леті,
Немов на паркеті.
Відсвітів мрево ясне.
Де її ноги
Зі срібла живого
Ковзнуть по водному склі.
Вона дивиться вгору —
У вись неозору.
На берег, що тоне в імлі,
І, зробивши коло.
Очі додолу
Опускає, а там — що за збіг! —
Принцеса Тая,
Прегарна, як Сяя, —
В них торкаються пальчики ніг!
Тая — блискуча,
Як Сяя, й сліпуча;
Але Тая — дивний каприз —
У зірчастій короні
В бездонній тоні
Головою висить униз!
Вона зором сяйливим.
Дивуючись дивом.
Пронизує іншу немов;
Це чудо — над морем
Отак яснозорим
Гойдатися сторчголов!
Мають лиш ноги
В них стрітися змогу,
Бо що за шляхи простяглись
До тієї країни,
Де землю покине
З них кожна, піднісшись увись, —
Це невідомо,
Й не пізнати нікому
В ельфійській цього ворожбі.
Тож кожна зосібна
Ельфоподібна
І далі танцює собі:
З перлами в косах
І в гостроносих
Черевичках лускатих,
У прегарних шатах — Сяя;
У прегарних шатах.
Черевичках лускатих
І гостроносих,
З перлами в косах — Тая!
5
МІСЯЧАНИН СПАТИ ЗАПІЗНО ЛІГ
Стара корчма, весела корчма
стояла при сірім горбі.
І таке примудрялись там пиво варити.
Що вночі Місячанин зійшов з орбіти,
щоб напитись добряче й собі.
Стайничий мав п'яничку-кота,
п'яничку та ще й скрипаля, —
Літа вгору-вниз смичок у котиська.
То низько муркоче, то високо хвиська,
то в середнім регістрі пил я.
Корчмар тримав мале собача,
що жарти любило і сміх;
Веселяться коли пожильці, воно слуха
Дотепи всі, нашорошивши вуха,
і регоче до гикавки з них.
А ще в них рогата корова була,
пихатіша за королев, —
Та від музики, ніби упившись пивом.
Вона махала хвостом красивим,
танцюючи поміж дерев.