Зосереджуватись і планувати час — цих двох речей Дрібничці належить навчитись у Робітні, яку більшість критиків означили як варіацію Чистилища. Винагороджений, він з'ясовує, що в Іншому Світі сни збуваються: ось перед ним постає його Дерево — краще, ніж він його будь-коли малював, і краще навіть, аніж уявляв, — а поза ним виникають Ліс і Гори, які він тільки почав уявляти. Проте дещо можна ще вдосконалити, і для цього Дрібничці потрібно працювати разом із сусідом, паном Парохієм, який у реальному світі здавався лише докукою. Те, що вони створили у спільному видінні, навіть Голоси визнають цінним із терапевтичного погляду, проте й тоді їхнє видіння — то тільки вступ до чогось величнішого, про що смертним доводиться лише гадати. Одначе кожному треба звідкись починати. Як мовить у «Ковалі» Королева Дивокраю, «краще вже маленька лялька, ніж цілковита непам'ять про Дивокрай», — і краще вже Дивокрай, аніж цілковите нерозуміння того, що поза земним світом повсякдення щось таки існує.
У «Листка», зрештою, два закінчення: одне — в Іншому Світі, а друге — в тому, який Дрібничка покинув. Іншосвітне закінчення сповнене радості та сміху, проте в реальному світі надія і пам'ять зазнають краху. Дрібничкову величну картину зужито для того, щоби залатати діру, один із зображених на ній листочків потрапив до музею, але той заклад згорів дотла, а відтак про Дрібничку було геть забуто. Останніми словами про нього були такі: «Не здогадувався, що він малював», — а майбутнє, здається, належить людям на кшталт Радника Звички, який має власні переконання щодо практичної освіти і — пам'ятайте, що твір писано наприкінці 1940-х — знищення небажаних елементів Суспільства. Якщо для нас є спосіб зцілитися, то, каже Толкін, наголошуючи, що Дрібничка вжив це слово «цілком буквально», це — «дар». Інше слово на позначення «дару» — «благодать».
«Листок пана Дрібнички» відтак закінчується й тим, що Толкін у своєму тексті «Про чарівні історії» називає «дискатастрофою… скорботою і поразкою», а також тим, що він називає «найвищою функцією» чарівної історії та evangelium — «доброю новиною», або ж Євангелієм, що криється поза нею, — а це вже «евкатастрофа», «несподіваний радісний „поворот“», «несподівана та дивовижна благодать», на яку читач натрапляє у Ґріма, в сучасних казках і, передусім, у Толкінових «Сказаннях із Небезпечного Королівства». У написаній середньоанглійською мовою поемі «Сер Орфео», яку Толкін редагував у 1943-44 рр. (прикметно, що з анонімного памфлету не вціліло жодних рукописів), барони втішали намісника, котрий щойно дізнався про смерть володаря; і «рекли йому: так має бути, / бо смерть людську не відвернути». Так воно і має бути, мовлять вони, тут нічим зарадити, або, як цей останній рядок передав сам Толкін у виданому посмертно (1975 року) перекладі, «смерть людську людська не з дужа сила». Барони співчутливі, мають гарні наміри, а понад усе — розважливі: так воно справді є. Та поема доводить, що саме цього разу вони помиляються, бо Орфео — живий! Та ще й урятував свою королеву з полону в Чарокраї. На такий самий «поворот» ми натрапляємо у «Володарі Перстенів», коли Сем, простягнувшись в очікуванні смерті на Судній Горі після знищення Персня, прокидається й розуміє, що він живий, урятований і на власні очі бачить воскреслого Ґандальфа. У Небезпечному Королівстві, навіть на його Темних Узграниччях, є радість, іще дужча завдяки печалям і втратам реального світу, яким вона кидає виклик і — перемагає.
Том ШИППІ
РОВЕРАНДОМ
Жив собі колись на світі песик, якого звали Ровер. Він був дуже маленький і дуже юний, бо інакше знав би, що й до чого; песик почувався страшенно щасливим, бавлячись жовтим м'ячиком на сонечку в саду, бо інакше ніколи не зробив би того, що зробив.
Не кожен старигань у подертих штанях — поганий: декотрі можуть бути збирачами сміття та пляшок і мати власних песиків; інші — садівниками; а ще інші, хоча таких дуже-дуже мало, — чарівниками, тими, котрі крадькома блукають під час відпустки околицями, вишукуючи, щоби то такого витворити. Оцей якраз і виявився чарівником — і він утрапив до нашої історії. Мандруючи, він ішов собі садовою стежкою, вдягнутий у старе поношене пальто, зі старою люлькою в роті та старим зеленим капелюхом на голові. Якби Ровер не гавкав із таким захватом на м'яча, то помітив би блакитне перо, ввіткнуте в підкладку зеленого капелюха, й відтак здогадався би, що той чоловік — чаклун, як про те здогадалася би решта розважливих песиків; але ж наш того пера взагалі не побачив.