Згодом він уже не навідувався до того побережжя, вважаючи, що опинився в острівному володінні, оточеному Морем; відтак дух його потягся до гір, прагнучи дістатися до серця того королівства. Одного разу під час таких мандрів Коваля оповила сива імла, і він, доки відкотився туман, довго блукав навмання й опинився на розлогій рівнині. Віддалік височів великий затінений пагорб, а з тіні, що правила йому за коріння, виструнчувалося все вище й вище, просто до неба, — бачив Коваль — Королівське Дерево, і світло його нагадувало світло сонця опівдні; на тім Дереві росли водночас і листки, і квіти, і незліченні плоди, причому годі було відшукати два однакові.
Він більше ніколи не бачив того Дерева, хоча частенько шукав його. Під час однієї з таких подорожей, видираючись на Зовнішні Гори, Коваль забрів у глибокий видолинок поміж скель, на дні якого лежало озеро, спокійне та гладеньке, незважаючи на те, що довколишні ліси гойдалися від легенького вітерцю. Видолинок немовби освітлювала червона заграва західного сонця, та світло те випромінювало озеро. Коваль подивився вниз із невисокої кручі, що нависала над водою, і — здалося йому — протнув поглядом незмірні глибини, вгледівши там дивних вогняних примар, які гнулися, випускали гілля та колихалися, наче велетенські водорості в морській улоговині, а між ними походжали туди-сюди вогненні істоти. Охоплений подивом, він спустився до краю води і торкнув її ногою, але то виявилася не вода, а щось твердіше за камінь і слизькіше за скло. Коваль ступив на ту поверхню, важко впав, і розкотисте «гу-гуп» прокотилося над озером, відлунивши від його берегів.
Умить легенький вітерець перетворився на шалений Вітер, що, ревучи наче здоровенний звір, підхопив Коваля й пожбурив його на схили, крутячи ним, як опалим сухим листком. Чоловік обхопив руками стовбур молодої берези, вчепившись за нього, а Вітер люто боровся з ними обома і прагнув одірвати Коваля, та береза від сильного повіву зігнулася до землі й затулила його своїм віттям. Коли Вітер нарешті вщух. Коваль підвівся і побачив, що береза стоїть цілком гола. З неї поздирали всі листочки, і вона плакала, і сльози дощем падали з гілок. Чоловік поклав руку на білу кору, мовивши:
— Благословенна будь, березо! Що я можу зробити, щоби виправити скоєне чи подякувати тобі?
Він відчув, як відповідь дерева піднімається вгору крізь його руку:
— Нічого, — казало воно. — Іди собі! Вітер полює на тебе. Тут тобі не місце. Іди геть і ніколи не повертайся!
Вибираючись із того видолинку, Коваль відчув, як березові сльози стікають по його обличчі й гірчать на губах. Він торував довгу путь, але серце його посмутніло, і тривалий час він не навідувався до Дивокраю. Одначе назавжди відмовитися від мандрів туди не зміг, а коли повернувся, то бажання пробратись углиб країни лише зміцніло.
Нарешті він знайшов дорогу через Зовнішні Гори й ішов нею, аж доки дістався до Внутрішніх Гір: високих, стрімких і страхітливих. Одначе Ковалеві вдалося-таки надибати прохід, яким можна було піднятись угору, і, втративши лік днів, він, неймовірно ризикуючи, протиснувся крізь вузьку розколину й поглянув униз — сам того не відаючи — на Долину Вічнорання, зелень якої була настільки пишнішою за зелень луків Зовнішнього Дивокраю, наскільки зелень отих лук перевершує зелень наших навесні. Повітря ж там таке прозоре, що можна розгледіти червоні язики пташок, коли ті співають на деревах у далекому кінці долу, хоч який він просторий, а самі пташки анітрохи не більші за кропив'янок.
З внутрішнього боку гори збігали вниз довгими схилами, оповитими звуками жебоніння водоспадів, і зачудований Коваль поквапився вперед. Ступивши на трави Долини, він почув спів ельфійських голосів, а на галявині біля річки, що аж сяяла від лілей, натрапив на багатьох дів-танцівниць. Швидкість, грація, невпинна мінливість їхніх рухів заворожили його, й він приступив ближче до їхнього кола. Тоді діви раптом завмерли, і юнка в підіткнутій спідниці та з розсипаним волоссям рушила йому назустріч.
Вона зі сміхом звернулася до нього, мовивши:
— Ти стаєш зухвалим, Зоречолий, хіба ні? Чи ти не боїшся того, що скаже Королева, якщо довідається про це? Та, ймовірно, вона дозволила тобі поводитися так.
Коваль збентежився, бо збагнув, що юнка прочитала його думку, яку він щойно сам усвідомив: зоря на лобі слугувала йому перепусткою, з якою він міг іти, куди йому заманеться. Тепер же чоловік зрозумів, що це не так. Але діва, усміхаючись, заговорила знову: