— Ходімо! Якщо вже ти тут, то потанцюй зі мною, — і взяла його за руку, повівши в коло.
Вони затанцювали разом, і на мить Коваль відчув, як то — бути її партнером: легко, приголомшливо, радісно. На коротку мить. Адже невдовзі — здалося — діви знову спинилися, юнка нахилилася, зірвала білу квітку, що росла біля її ніг, і заплела собі у волосся.
— Прощавай! — мовила вона. — Можливо, з дозволу Королеви ми зустрінемося знову.
Коваль не пригадував, як повернувся додому після тієї зустрічі, — отямився, вже їдучи дорогами рідної околиці. Та в деяких селах на нього зацікавлено витріщались і не зводили погляду доти, доки він не зникав із очей. Коли чоловік дістався до власної оселі, до нього вибігла донька і радо його привітала: він повернувся раніше, ніж усі сподівались, але для тих, хто на нього чекав, розлука вже здавалася задовгою.
— Татуню! — скрикнула дівчинка. — Де ти був? Твоя зірка сяє так ясно!
Щойно Коваль переступив поріг, зірка знову потьмяніла: та Нел узяла його за руку і провела до вогню, тоді обернулась і поглянула на нього.
— Любий чоловіче, — мовила, — де ти був і що бачив? У твоєму волоссі квітка.
Жінка легенько зняла її з його голови і поклала на руку. Квітка та здавалася чимось неймовірно далеким, хоча була осьдечки, зовсім поряд, а від світла, яке вона випромінювала, на темні в сутінках стіни кімнати лягли тіні. Тінь чоловіка, котрий стояв навпроти неї, нависла над Нел, а велика голова тієї постаті схилилася.
— Ти схожий на велетня, батьку, — сказав його син, котрий доти мовчав.
Квітка та не зів'яла й не потьмяніла; родина берегла її, як таємницю і скарб. Коваль виготовив маленьку скриньку та ключ до неї, — там її і зберігали, передаючи від покоління до покоління його роду; ті, хто успадковував ключа, вряди-годи відмикали скриньку й довго дивилися на Живу Квітку, аж доки скринька знову зачинялася, — час її замикання залежав не від них.
Роки в селі не стояли на місці. Чимало їх уже минуло. Потрапивши на те Дитяче Свято, де він отримав зірку, коваль не мав іще й десяти років. Згодом надійшло інше Свято Двадцяти Чотирьох, і на той час Альф став Магістром Куховарства, обравши собі підмайстра — Гарпера. А ще через дванадцять літ Коваль повернувся з Живою Квіткою; і от із приходом зими мало відбутися чергове Дитяче Свято Двадцяти Чотирьох. Одного дня того року Коваль походжав лісами Зовнішнього Дивокраю. Була осінь. Золоте листя висіло на гіллі, а червоне лежало на землі. Позаду себе він зачув кроки, та не зважив на них і не обернувся, бо поринув у глибоку задуму.
На ті відвідини його запросили, та ще й мандрувати довелося далеко, — далі, ніж усі попередні рази. Коваля провадили й охороняли, і він майже не пам'ятав шляхів, якими простував, адже його часто огортав сліпучою пеленою туман або ж оповивав морок; і от нарешті Коваль опинився на верховині попід нічним небом, засіяним незліченними зірками. Там він постав перед самою Королевою. Вона не носила корони й не мала трону. Стояла там, сяючи у величі та славі, а довкруж неї юрмилося величезне воїнство, мерехтливе і блискуче, мовби горішні зорі: та Королева була вища за вістря їхніх могутніх списів, а на голові в неї яскріло біле полум'я. Знаком вона наказала йому наблизитись, і Коваль, тремтячи, зробив крок уперед. Високо та чисто зазвучала сурма, і — о диво! — вони опинилися сам на сам.
Коваль стояв перед Королевою, не схиливши голови в поклоні, бо розгубився, а ще йому здавалося, що будь-які жести такого нікчеми будуть марні. Перегодом він звів очі й узрів її обличчя та пильний, звернений на нього погляд; чоловік розхвилювався та збентежився, адже тієї самої миті знов упізнав її — прегарну юнку з Зеленої Долини, танцівницю, біля чиїх ніг розпускалися квіти. Ці спогади викликали її усмішку, й вона підійшла до нього; вони довго бесідували, головно без слів, і з її думок він дізнався чимало всього, що почасти подарувало йому радість, а почасти — наповнило журбою. Тоді дух його полинув у минуле, озираючи його життя аж до дня Дитячого Свята й появи зірки, і зненацька він знову побачив маленьку фігурку танцівниці з чарівною паличкою та, засоромлений, відвів погляд од Королевиної краси.
Проте вона лише засміялася так, як сміялась у Долині Вічнорання.
— Не журися через мене, Зоречолий, — промовила. — І не соромся надто за свій народ. Краще вже маленька лялька, ніж цілковита непам'ять про Диво- край. Для декого то — лише проблиск. Для інших — пробудження. Від того дня ти завжди серцем прагнув побачити мене, і я задовольнила твоє бажання. Більшого я дати не можу. Тепер, у годину прощання, призначаю тебе моїм посланцем. Якщо зустрінеш Короля, перекажи йому: «Час настав. Нехай він обирає».