— Але Володарко Дивокраю, — затнувся Коваль, — де ж той Король?
Він часто запитував про це в мешканців Дивокраю, та вони всі відповідали одне й те саме:
— Він нас не повідомив.
А Королева сказала:
— Якщо він не повідомив про це тебе, Зоречолий, то не скажу і я. Проте Король багато подорожує, і його можна зустріти в несподіваних місцях. А тепер ушануй мене і стань навколішки.
І Коваль став на коліна, а вона схилилась і поклала руку йому на голову, і його охопив цілковитий безрух; Ковалеві здавалося, що він опинився водночас і у Світі, й у Дивокраї, й поза ними, що він оглядає і те, й інше, так що чоловік переживав і важку втрату, й чуття власності, й спокій. А коли через деякий час безрух минув, він підняв голову й підвівся. На небі займався світанок, зірки поблідли, а Королева зникла. Далеко в горах він почув одзвук сурем.
На полонині, де стояв Коваль, було тихо та порожньо: він збагнув, що шлях його нині знову веде до втрати.
Місце тієї зустрічі залишилося далеко позаду, й ось Коваль був уже тут, походжав опалим листям, розмірковуючи про все, що побачив і про що дізнався. Кроки наблизилися. Тоді зненацька голос поблизу мовив:
— Ти йдеш у мій бік, Зоречолий?
Він стрепенувся, пробудився від задуми і помітив поруч чоловіка. Чоловік той був високий, ішов легко та швидко, а на собі мав темно-зелені шати з каптуром, що частково закривав його обличчя. Коваль збентежився, бо Зоречолим його називали тільки мешканці Дивокраю, а він не пригадував, аби зустрічав цього чоловіка раніше; проте тривожне відчуття підказало йому, що він повинен його знати.
— А в який бік ідете ви? — запитав Коваль.
— Я простую назад до твого села, — відповів чоловік, — і, сподіваюся, ти теж повертаєшся туди.
— І справді, — сказав Коваль. — Ходімо разом. Але я оце дещо собі нагадав. Перш ніж я вирушив у мандрівку додому. Велика Володарка наказала мені передати послання, та ми вже невдовзі покинемо Дивокрай, і, гадаю, я вже ніколи не вернуся сюди. А ви?
— Я — повернуся. Можеш переказати послання мені.
— Те послання адресоване Королю. Чи не знаєте ви, де його можна знайти?
— Авжеж, знаю. То про що послання?
— Володарка просила мене переказати йому лише таке: «Час настав. Нехай він обирає».
— Зрозуміло. Не переймайся цим більше.
Вони долали путь пліч-о-пліч, і мовчанку порушував тільки хрускіт листя під їхніми ногами; проте через кілька миль, коли вони все ще були на теренах Дивокраю, чоловік зупинився. Він повернувся до коваля й відкинув каптура. Тоді коваль і впізнав його. То був Альф — Майстер, як звик подумки називати його коваль, не забуваючи того дня, коли Альф, іще юний, стояв у Залі, тримаючи сяйливого ножа для розрізання Торта, й очі його поблискували у світлі свічок. Він мусив би донині постаріти, адже прослужив Магістром Куховарства багато років; але, стоячи тут, під покровом Зовнішнього Лісу, виглядав, як отой колишній підмайстер, лише дещо величніше: в його волоссі не було сивини, на обличчя не лягли зморшки, а сірі очі тьмяно поблискували, мовби відбиваючи світло.
— Я хотів би побесідувати з тобою. Ковалю Ковальчуку, перш ніж ми ввійдемо у твою країну, — сказав Альф.
Коваля це здивувало, бо він сам частенько бажав порозмовляти з Альфом, але так ніколи й не спромігся. Альф завжди ласкаво вітався з ним і дивився приязним поглядом, проте, здавалось, уникав розмови наодинці. Зараз він теж дивився на коваля приязним поглядом, поволі підняв руку і вказівним пальцем торкнувся до зірки на його чолі. Блиск в Альфових очах погас, і тоді коваль збагнув, що той блиск породжувала зірка та що вона, певно, раніше світилася дуже яскраво, а тепер пригасла. Це вразило його, й він роздратовано відсахнувся.
— Чи не вважаєш ти, пане Ковалю, — запитав Альф, — що тобі вже час віддати оце?
— А яке твоє діло, пане Кухарю? — відказав той. — І навіщо мені це робити? Хіба вона не моя? Вона дісталася мені, а хіба не вільно людині залишати собі речі, які потрапили до неї в такий спосіб, — принаймні як згадку?
— Лише деякі речі. Ті, які стають безоплатними дарами і які дають на згадку. Інші ж речі — не для того. Вони не можуть належати людині вічно, не можуть і стати скарбом, що передається у спадок. їх позичають. Ти й не думав, що хтось, можливо, потребує цієї речі. Проте насправді це так. Час не жде.
Тоді коваль стривожився, адже був щедрою людиною і з вдячністю згадував усе, що набув завдяки зірці.