— Що ж мені робити? — запитав він. — Віддати її комусь із Великих у Дивокраї? Віддати її Королю?
З цими словами в його серці знову розквітла надія на те, що така мета виправи дозволить йому ще раз потрапити до Диво краю.
— Можеш віддати її мені, — мовив Альф, — одначе тобі, напевно, буде надто важко. Чи не хочеш піти зі мною до комори й покласти її до тієї самої скриньки, в якій і зберігав зірку твій дід?
— Я не знав цього, — сказав коваль.
— Ніхто не знав, окрім мене. З ним був лише я.
— Тоді, гадаю, тобі відомо, звідки в нього зірка й чому він поклав її до скриньки?
— Зірку твій дід приніс із Дивокраю — це ти й сам розумієш, — відповів Альф. — Він залишив її собі, сподіваючись, що колись вона потрапить до тебе, його внука. Так він сказав мені, бо гадав, ніби я можу це влаштувати. То був батько твоєї матері. Не знаю, чи багато вона розповідала тобі про нього, бо насправді чи й знала аж так багато, щоби розповідати. Його назвали Вершником, і був то славний мандрівник, — він багато побачив і навчився, перш ніж осів і став Магістром Куховарства. Та він подався кудись, коли тобі виповнилося тільки два роки, — і люди не змогли призначити замість нього нікого кращого за бідолаху Ноукса. І все-таки, як ми і сподівалися, я став Магістром вчасно. Цього року я спечу ще один Великий Торт і, якщо добре пригадую, стану єдиним Кухарем, котрому поталанить спекти два Торти. Я хочу покласти в Торт зірку.
— Гаразд, ти її одержиш, — мовив Коваль і подивився на Альфа так, ніби намагався прочитати його думки. — А знаєш, хто її знайде?
— Що тобі до того, пане Ковалю?
— Просто хотів би знати, якщо знаєш ти, пане Кухарю. Це може полегшити мені розлуку з такою дорогою річчю. Дитина-бо моєї доньки ще надто мала.
— Може, й так, а може — й ні. Побачимо, — сказав Альф.
Після того вони не розмовляли, в мовчанці йдучи доти, доки покинули Дивокрай і нарешті дісталися до села. Потому вони ввійшли до Зали; а на ту пору саме сідало сонце й червоне світло заливало вікна. Позолочені різьблення на великій брамі відсвічували жаром, а дивні різнобарвні обличчя позирали вниз із ринв під дахом. Залу нещодавно обновили та перефарбували, і через те в Раді точилися зятяті суперечки. П, кому вона не подобалася, називали її «новомодною», та інші — кращі знавці — розуміли, що то лише повернення до давнього звичаю. Відтак, тому що все те не коштувало нікому ні копійки, бо Магістр Куховарства самотужки відшкодовував видатки, йому дозволили переробити Залу на власний розсуд. Але коваль досі не бачив її в такому освітленні, тож стояв і здивовано роззирався по Залі, забувши, навіщо прийшов.
Він відчув доторк до руки, й Альф повів його до невеликих дверей у глибині кімнати. Кухар відчинив їх і повів коваля темним коридором униз до комори. Там він запалив високу свічку й, відімкнувши шафу, дістав із полички чорну скриньку. її було начищено до блиску і прикрашено срібним орнаментом.
Альф відчинив скриньку і простягнув її ковалеві. Одне маленьке відділення було порожнє; в інших тепер зберігали прянощі, свіжі й пахкі, тож у коваля засльозились очі. Він підніс руку до лоба, й зірка без зусиль відпала, та чоловік несподівано відчув раптовий гострий біль і сльози заструменіли його обличчям. Хоча зірка знову ясно світилась у нього на руці, коваль бачив не її, а тільки розмите сліпуче світло, що здавалося дуже далеким.
— Я ледве бачу, — сказав він. — Мусиш укласти її туди замість мене.
Він простягнув руку, Альф узяв зірку, поклав її на місце, і вона згасла.
Коваль відвернувся, не мовивши ні слова, й узявся навпомацки пробиратися до дверей. Уже коли він став на поріг, до нього повернувся зір. Сутеніло, й у сяйливому небі поблизу Місяця яскріла Вечорова Зоря. Чоловік зупинився на мить, споглядаючи цю красу, а потому відчув, як на плече йому лягла рука, й озирнувся.
— Ти добровільно віддав мені зірку, — сказав Альф. — І якщо ти все ще хочеш знати, якій дитині вона дістанеться, то я тобі розповім.
— Так, я справді хочу знати.
— Вона дістанеться тому, кого вибереш ти.
Коваль був приголомшений і попервах не знав, що відповісти.
— Ну, — промовив нарешті, повагавшись, — цікаво, що ти подумаєш про мій вибір. Гадаю, в тебе обмаль причин любити ймення Ноукс, але, скажімо, його маленький правнук, Ноукс із Піскомістя. Тім, прийде на Свято. Ноукси з Піскомістя зовсім інакші.
— Я помітив це, — відказав Альф. — У малого мудра матір.
— Еге ж, сестра моєї Нел. Але навіть попри те, що ми родичі, я люблю маленького Тіма. Утім, це не очевидний вибір.