Дрібничка не міг позбутися свого доброго серця. «От якби я був сильніший духом», — казав він іноді сам до себе, маючи на увазі те, що йому хотілося б, аби проблеми інших людей не змушували його почуватися незручно. Проте тривалий час ніхто аж надто йому не заважав.
— Я, хай там що, завершу цю одну картину — свою справжню картину, — а вже потому вирушу в ту трикляту подорож, — отак казав він.
Але Дрібничка також почав розуміти, що йому не вдасться вічно відкладати від'їзд. Отож, картина мала припинити просто собі розростатись і попрямувати до завершення.
Одного дня Дрібничка відступив од свого полотна й узявся розглядати його особливо уважно та відсторонено. Він не міг вирішити, що думає про картину, і жалкував, що не має друга, котрий би щось підказав йому. Насправді картина здавалася чоловічкові цілком невдалою, та водночас — вельми симпатичною, єдиною дійсно прекрасною картиною на цілому світі. У той момент йому раптом захотілося побачити, як він сам заходить до саду, плескає себе самого по плечі й каже (з непідробною щирістю):
— Пречудово! Я бачу точнісінько те, що ви прагнете передати. Продовжуйте так само й нічим не переймайтеся! Ми домовимося про державну підтримку для вас, аби ви мали все необхідне.
Проте державних виплат йому не перепадало. Дрібничка збагнув єдине: завершення картини, навіть такого розміру, якого вона була тепер, вимагатиме певного зосередження, певної праці, так-так, важкої та невпинної праці. Він закасав рукави й узявся зосереджуватися. Декілька днів намагався не перейматися нічим іншим. А тоді накотилася ціла лавина перепон. Удома в нього все вийшло з ладу; йому довелося поїхати до містечка, щоби виконати обов'язки присяжного: захворів далекий друг: пан Парохій зліг од прострілу в попереку: а ще продовжували приходити відвідувачі. Саме була весна, і їм кортіло випити безкоштовного чаю в сільській місцині, а Дрібничка мешкав у гарненькому будиночку ген далеко від міста. Подумки він лаяв їх, але заперечити того, що сам же й запросив їх колись давно — взимку, коли не вважав перепоною ходити по крамницях і попивати чай зі знайомими в містечку, — не міг. Спробував бути жорстким, але йому це не вдалося. Було чимало такого, на що чоловічок просто не смів сказати ні, незалежно від того, вважав це обов'язком чи не вважав; але було й таке, що він змушений був виконувати всупереч власній думці. Декотрі гості натякали на помітну занедбаність його саду й на те, що чоловічкові слід, напевно, очікувати відвідин Наглядача. Звісно, майже ніхто з них не знав про картину; та хоч би вони й знали, це нічого не змінило би. Сумніваюся, що вони надали б їй великої ваги. І навіть наважуся твердити, що картина та насправді була не дуже гарною, хоч і мала кілька вдалих місць. Цікаво виглядало принаймні дерево.
Цікаво і, сказати б, неповторно. Як і сам Дрібничка — незважаючи на те, що був він вельми посереднім і доволі недалеким чоловічком.
Незабаром Дрібниччин час став дійсно безцінним. Знайомці в далеких містах почали нагадувати чоловічкові, що йому належить здійснити важку подорож, а дехто з них навіть узявся вираховувати, на який найдовший термін він іще зможе відкладати від'їзд. Їх також цікавило, кому дістанеться будинок і чи хтось інший доглядатиме сад краще, ніж Дрібничка.
Надійшла осінь, страшенно мокра та вітряна. Маленький художник працював у своїй повітці. Він видерся на драбину, намагаючись передати блиск західного сонця на вершині засніженої гори, яку мигцем побачив онде зліва, над порослим листям кінчиком однієї з гілок Дерева. Він розумів, що невдовзі доведеться їхати: можливо, на самому початку наступного року. I він мусив завершувати картину, хоч і вельми побіжно: були на ній такі куточки, де йому тепер — із огляду на брак часу — випадало тільки ледь-ледь накидати те, що він хотів зобразити.
Постукали в двері.
— Заходьте! — різко гукнув Дрібничка і зліз із драбини. Він став на долівці, крутячи в руці пензля. Зайшов сусід — Парохій, єдиний справжній сусід, адже всі решта жили значно далі. Та все ж отой чоловік йому не вельми подобався: почасти тому, що нерідко втрапляв у халепи й потребував допомоги, а ще тому, що не цікавився малюванням, зате був критичним у садівництві. Коли Парохій оглядав Дрібниччин сад (а таке бувало часто), то бачив головно бур'яни; а коли дивився на Дрібниччині картини (таке траплялося зрідка), то бачив лише зелено-сіру мішанину та чорні лінії, які здавалися йому позбавленими сенсу. Він не забував нагадувати про бур'яни (обов'язок сусіда!), та втримувався від оцінок картин. Парохій гадав, що це — вияви доброти й не усвідомлював, що, навіть коли це й справді доброта, то самої II замало. Краще він допоміг би виполоти бур'яни (а також похвалив би картину).