— Вам потрібен провідник? — запитав. — Хочете продовжити подорож?
На мить поміж Дрібничкою та Парохієм пролягла тінь, адже Дрібничка знав, що дійсно хоче йти далі й (у певному сенсі) повинен іти, а от Парохій далі йти не бажав і, зрештою, не був до того готовий.
— Я мушу зачекати на дружину, — пояснив Парохій Дрібничці. — Інакше їй буде самотньо. Я передчуваю, що вони пошлють її слідом за мною — раніше чи пізніше, коли вона буде готова та коли я приготую все до її прибуття. Дім уже збудовано, ми облаштували його якнайкраще; я хотів би показати його їй. Гадаю, вона спроможна прикрасити цю оселю, надати їй домашнього затишку. Сподіваюся, їй також сподобається ця місцина.
Потому він повернувся до пастуха.
— То ви і є провідник? — запитав Парохій. — Можете сказати, як називається ця місцевість?
— Хіба ви не знаєте? — здивувався чоловік. — Це — Країна Дрібнички. Власне, Картина Дрібнички, проте якась дещиця її тепер — то Парохіїв Сад.
— Картина Дрібнички! — здивовано проказав Парохій. — Ти думав про все це. Дрібничко? Я і припустити не міг, що ти був такий розумний. Чому ж ти не розповідав мені?
— Колись давно він намагався вам дещо показати, — мовив чоловік, — але ви не зволили глянути. У ті дні він мав лише полотно та фарбу, а ви хотіли залатати ними ваш дах. Адже це те, що ви та ваша дружина звикли називати Дрібниччиними Витребеньками або Тією Мазаниною.
— Одначе тоді воно виглядало геть інакшим, не справжнім. — сказав Парохій.
— Ні, тоді то був тільки проблиск, — відповів чоловік, — але ви могли би побачити його, якби хоч раз припустили, що цей проблиск вартий вашої уваги.
— Я майже не дав тобі шансу, — сказав Дрібничка. — Не зробив бодай спроби пояснити. Називав тебе Старим Землериєм. Але хіба це має значення? Нещодавно ми жили і працювали разом. Усе, ймовірно, склалося б інакше, та не могло би бути краще. Мені, боюсь, усе одно доведеться йти далі. Гадаю, ми зустрінемося знову: є ще безліч речей, які ми можемо робити разом. Прощавай!
Він приязно потис Парохієву руку, — то була, здавалося, добра, міцна, чесна рука. Тоді повернувсь і якусь мить дивився на місцевість позаду себе. Квіти на Великому Дереві сяяли, мов полум'я. Усі птахи пурхали в повітрі та співали. Тоді Дрібничка всміхнувся, кивнув Парохієві й подався геть разом із пастухом.
Він хотів чимало дізнатися про овець, про полонини, поглянути на просторе небо й рухатись усе далі й далі в напрямку Гір, завжди вгору. Попри те, я не можу уявити, що трапилося з ним. Навіть маленькому Дрібничці ще у старому домі вдалося мигцем побачити вдалині Гори, і вони потрапили до його картини: проте, які ті Гори насправді та що розкинулося по інший їхній бік, може сказати лише той, хто сходив на них.
— По-моєму, він був недалеким чоловічком, — мовив Радник Звичка. — Цілком нікчемним; геть не корисним для Суспільства.
— Ох, не знаю, — сказав пан Щепа, який не був важливою персоною, а звичайним шкільним директором. — Я не певен; це залежить від того, що ви маєте на увазі, кажучи «корисним».
— Від нього не було практичного чи економічного зиску, — пояснив Звичка. — Наважуся припустити, що з нього можна було би зробити працездатного гвинтика певного штибу, якби ви, директори шкіл, знали свою справу. Та ви її не знаєте, відтак ми отримуємо некорисних людей на кшталт отого. Якби я керував цією країною, то приставив би його й таких, як він, до якої-небудь праці — такої, до якої вони надаються: мити посуд у громадській їдальні абощо, — і стежив би, щоби вони виконували її належним чином. Або вигнав би їх геть. Мені треба було вигнати його ще давно.
— Вигнати його? Тобто ви змусили би його розпочати подорож завчасу?
— Так, якщо вам кортить послуговуватися цим старим беззмістовним висловом. Проштовхнув би його крізь тунель у величезну Сміттєву Купу — ось про що я.
— То ви вважаєте, що малярство нічого не варте, не варте того, щоби його зберігати, чи вдосконалювати, чи навіть скористатися з нього?
— Звісно ж, малярство приносить користь, — мовив Звичка. — Проте не його малярство. Для хоробрих юнаків, котрі не бояться нових ідей і нових методів, завжди знайдеться простір в історії. Та не для цієї старомодної базгранини. Для цих приватних марень. Йому не вдалося б утнути переконливого плаката, навіть аби врятувати собі життя. Він завжди цяцькався з листям і квітами. Якось я запитав його: чому? Він відповів, що вважає їх гарними! Можете уявити таке? Він сказав «гарними»! «Що гарне: травні та розмножувальні органи рослин?» — сказав я йому. Він не знав, що відповісти. Нерозумний базіка.