Останні два, вочевидь, зробили би мою тему безнадійно розлогою. А от перше значення — надто вузьке. Проте не занадто як для есею; його широти вистачило би на кільканадцять книг, одначе воно надто стисле, щоб охопити реальний слововжиток. Особливо ж — якщо погодитися з визначенням щодо чарівниць, яке дає укладач цього словника: «Надприродні істоти мініатюрного розміру, котрі, за народними віруваннями, володіють магічними силами та здатні чинити добрий або поганий вплив на людські діла».
Надприродні — слово небезпечне і складне у будь- якому (довільному чи точному) сенсі. Тільки от до чарівниць його ледве чи можна достосувати, хіба що вживати над як префікс зі значенням найвищого ступеня. Бо саме людина, на противагу до чарівниць, є надприродною (і часто крихітного розміру); а от чарівниці — природні, значно природніші, ніж вона. Така їхня доля. Дорога до країни чарівниць — то не дорога до Раю ні, гадаю, навіть до Пекла, хоча дехто вважав, що вона може непрямо туди завести за посередництвом десятини Диявола.
А щодо мініатюрного розміру — не заперечую: це дійсно найпоширеніше сучасне уявлення. Я часто міркував собі, що було би цікаво спробувати дізнатися, як до цього дійшло; та мені бракує знань для переконливої відповіді. Віддавна в Чарокраї декотрі мешканці справді були малі (втім, ледве чи мініатюрні), проте дрібність не була загальною прикметою цього населення. Мініатюрне створіння: ельф чи фея — це, гадаю, здебільшого вишуканий витвір літературної примхи на теренах Англії[1]. Напевно, не таким і неприродним є те, що в Англії, країні, де любов до делікатного та вишуканого раз у раз проявлялась у мистецтві, примху в цьому випадку було спрямовано на крихітне й мініатюрне, тоді як у Франції вона подалася до двору, затримувалась І начепила на себе діаманти. Проте, підозрюю, ця квітково-метеликова дрібнота стала також плодом «раціоналізації», що перетворила чар Ельфокраю на звичайну підступність, а невидиме — на щось тендітне, здатне заховатись у первоцвіті чи скоцюрбитися за травинкою. Невдовзі після епохи великих подорожей, здається, стало модно робити світ позірно затісним для одночасного існування і людей, і ельфів, якщо магічна країна І-Бресейл на Заході перетворилася на пересічну Бразилію — край червонобарвної деревини[2]. Хай там як, а то була значною мірою «справа рук» літератури, і там не обійшлося без Вільяма Шекспіра та Майкла Драйтона[3]. Драйтонова «Німфідія» — один із праобразів у довгому шерезі квіткових фей і пурхотливих чудесниць із вусиками, котрих я, коли був дитиною, не любив і котрих також терпіти не могли мої сини. Ендрю Ленґ мав схожі почуття. У передмові до «Бузкової чарівної книги» він каже про сучасні авторські надокучливі казки так: «Вони завжди починаються з хлопчика чи дівчинки, котрі виходять із дому й зустрічають чарівниць у первоцвітах, гарденіях чи в яблуневому цвіті… Ці чарівниці намагаються бути потішними — й зазнають невдачі; або ж вони беруться повчати — і це їм вдається».
Одначе все те розпочалося, як я й казав, задовго до дев'ятнадцятого століття й уже давно стало надокучливим: безумовно, через те, що прагнуло бути потішним і зазнавало невдачі. Драйтонова «Німфідія», якщо трактувати її як чарівну історію (історію про чарівниць), — одна з найгірших серед будь-коли написаних. У палаці Оберона стіни — з павучих лапок,
Лицар Свиночубий їздить верхи на жвавій щипавці й, призначаючи любовне побачення у квітці первоцвіту, посилає своїй коханій, королеві Меб, браслет із мурашиних очей. Одначе казка, що розгортається на тлі всієї цієї дрібничковості, — це банальна історійка про інтригу та хитрих звідників; ґалантний лицар і розлючений чоловік падають у багно, їхній гнів гамує ковток води з Лети. Але краще було би, якби Лета поглинула всі ці штучки. Оберон, Меб і Свиночубий можуть бути крихітними ельфами або чарівницями, а от Артур, Ґіневра та Ланселот — ні, хоча добра і зла водночас артурівська розповідь таки є «чарівною історією» — на відміну від казки про Оберона.
1
Ідеться про події, які передували розвитку Інтересу до фольклору Інших країн. Англійські слова, як-от
2
Про можливий зв'язок між ірландським
3
Їхній вплив поширився не лише на Англію. Виявляється, німецькі Elf. Elfe взято зі «Сну літньої ночі» в перекладі Вілянда (1764).