Чарівниця — іменник, більш-менш співвідносний зі словом ельф, — це порівняно сучасне слово, що ввійшло в ужиток не раніше, ніж в епоху Тюдорів. Заслуговує на увагу перша (і єдина, що стосується періоду до 1450 року) цитата з «Оксфордського словника». Її взято з поезії Ґавера: Ніби він був чарівником. Але це не точні Ґаверові слова. Він написав: «Ніби він був із чарівників — ніби він походив із Чарокраю». Ґавер описував юного кавалера, котрий прагнув зачарувати в церкві дівочі серця (див. Confessio Amantis, в. 7065 і наступні).
Це — юнак зі смертних крові та плоті; проте він значно краще зображає мешканців Ельфокраю, ніж означення «чарівний», яке до нього допасовують, роблячи подвійну помилку. Біда в тому, що справжнє населення Чарокраю не завжди виглядає таким, яким є насправді: воно прибирається в таку пишноту і красу, яку охоче носили би ми самі. Бодай частина магії, якою воно володіє та використовує на добро чи зло людині. — це здатність гратися з бажаннями людських тіла й серця. Королева Ельфокраю, котра хутчіш од вітру понесла Томаса Віршувальника на своєму молочно-білому скакуні, проїхала повз Єйлдонське Дерево в подобі панни, та не простої, а заворожливо прекрасної. Тож Спенсер був на правильному шляху, величаючи лицарів свого Чарокраю «ельфами». Ця назва належала радше таким лицарям, як сер Ґайон, аніж таким, як Свиночубий, озброєний жалом трутня.
І от, лише побіжно торкнувшись (цілком невідповідно) ельфів і чарівниць, я мушу вертати назад, адже відхилився від основної теми: чарівних історій. Я сказав, ніби визначення «казки про чарівниць» надто вузьке[4]. Воно і справді надто вузьке, навіть якщо відкинути мініатюрний розмір, бо чарівні історії у звичному англійському розумінні — це історії не про чарівниць чи ельфів, а про Дивокрай чи то пак Чарокрай — королівство чи державу, де ті чарівниці існують. Окрім ельфів і фей, а також гномів, відьом, тролів, велетнів і драконів, у Чарокраї є ще чимало різної всячини: він охоплює моря, сонце, місяць, небо, а крім того, і землю, й усе, що на ній: дерево та птаху, воду та камінь, вино та хліб, іще й нас самих, смертних людей — коли ми зачаровані.
Історії, які насправді стосуються насамперед «чарівниць» — тобто істот, котрих сучасною англійською можна називати ще й «ельфами». — трапляються відносно нечасто, і вони зазвичай не дуже цікаві. Більшість вартісних «чарівних історій» розповідає про авантюри людей у Небезпечному Королівстві або на його непевних узграниччях. І це природно: бо якщо ельфи справжні й дійсно існують незалежно від наших оповідей про них, то безумовно правдиве й таке твердження: не ми цікавимо ельфів понад усе, як і не вони — нас. Наші долі розмежовано. і стежки наші сходяться лише вряди-годи. Навіть на кордонах Чарокраю ми стрічаємося з ними, лише випадково перетнувшись на дорозі[5].
Відтак визначення чарівної Історії — чим вона є або ж чим могла би бути — не залежить від жодного означення чи історичної важливості ельфів і чарівниць, а тільки від природи Чарокраю: Небезпечним є і саме Королівство, й повітря, що циркулює в тій місцевості. Я не прагну ні дати їй назву, ні чітко описати саму місцину. Цього зробити неможливо. Чарокрай неможливо впіймати в тенета слів: адже однією з його ознак в неописуваність. — але не незбагненність. У ньому безліч складників, однак аналіз кожного з них не обов'язково розкриє сутність цілого. І все-таки, сподіваюся, те, що я збираюся розповісти далі стосовно інших питань, бодай трохи розкриє моє власне недосконале бачення. Наразі скажу тільки ось що: «чарівна історія» — це історія, в якій ідеться про Чарокрай, використовується Чарокрай, хай би яким було призначення самої чарівної історії: сатира, пригода, мораль, фантазія. Власне. Чарокрай можна, напевно, найточніше назвати Магією[6], — але то магія особливого настрою, а також і влади, дуже далекої від вульгарних засобів працьовитого спритного мага. Проте є одна proviso[7]: якщо казка сатирична, то все одно єдине, що неприпустимо брати на глум. — це магія. її в історіях такого штибу слід сприймати серйозно, не висміювати і не руйнувати тлумаченнями. Вартим захоплення прикладом такої серйозності є середньовічний «Сер Ґавейн і Зелений Лицар».
4
За винятком особливих випадків, як-от збірки вельських і гельських казок. Там історії про «Світлу Родину» чи Сяйливий Народ іноді виокремлюють як «чарівні» — на противагу до «народних», які стосуються інших дивовиж. У такому вжитку «чарівні казки» чи просто «казки» — це зазвичай короткі описи зовнішності «чарівниць» або ж їхнього втручання в людські справи. Та це розрізнення є лише наслідком перекладу.
5
Це твердження правдиве, навіть якщо ельфи є лише витворами Людського розуму, — «правдиве» в тешу сенсі, що воно в особливий спосіб відображає одне з Людських бачень Істини.