Але навіть якщо ми застосуємо лише ці нечіткі та погано окреслені обмеження, стане зрозуміло, що багато хто — далебі й великі знавці таких тем — послуговувався поняттям «чарівна історія» вельми легковажно. Досить одного погляду на найсвіжіші книги, які претендують називатися збірками «чарівних історій», аби переконатися, що казки про чарівниць, про будь-який дім «світлої родини» чи навіть про гномів і ґоблінів становлять лише невелику частину їхнього змісту. Цього, як бачимо, і слід було очікувати. Проте ці книги містять чимало казок, які не використовують і навіть не наближаються до Чарокраю, тож їх, властиво, не варто було би туди тулити.
Наведу кілька прикладів того, що я усунув би звідти. Це окреслить негативістський аспект визначення, а також слугуватиме нам перехідним містком до наступного питання: звідки походять чарівні історії?
Кількість збірників чарівних історій нині надзвичайно велика. Серед тих, які вийшли англійською, жоден, імовірно, ні за популярністю, ні за повнотою, ні за загальними чеснотами не дорівняється до тих дванадцятьох книг дванадцятьох кольорів, чию появу ми завдячуємо Ендрю Ленґові та його дружині. Перші з тій дюжини книг побачили світ понад п'ятдесят років тому (1889), але вони й досі є у продажу. Більшість текстів цього зібрання — легше чи важче, проте успішно — склали іспит. Я не аналізуватиму їх, хоч аналіз міг би бути цікавим, але у відомості про складання іспиту зазначу, що жодна казка, яка входить до «Блакитної чарівної книги», не розповідає насамперед про «чарівниць». І дуже мало казок згадує про них. Основний масив узято з французьких джерел. — із певних міркувань справедливий вибір як на той час, а можливо, й зараз (утім, не на мій смак, ані теперішній, ані дитячий). У будь-якому разі вплив Шарля Перо — відколи у вісімнадцятому столітті було англізовано його «Contes de ma Mere l'Oye»[8] та інші добре знані тепер витяги з неохопної скарбниці «Cabinet des Feé»[9], — був такий потужний, що, припускаю, коли ви попросите когось назвати навмання типову чарівну історію. Вам, найвірогідніше, назвуть щось із оцих французьких речей: «Ют у чоботях». «Попелюшка» чи «Червона Шапочка». Проте декотрим людям першими на гадку спадуть казки братів Ґрімм.
Але що варто сказати про появу в «Блакитній чарівній книзі» «Подорожі до Ліліпутії»? Скажу таке: це не чарівна історія ні в тому вигляді, в якому написав її автор, ані в теому, в якому її подано в згаданій книзі, — у «стислому викладі» панянки Мей Кендол. Ця розповідь тут не до місця. Боюся, її долучили до збірки лише через те, що ліліпути маленькі, далебі мініатюрні, — це взагалі єдине, що в них є видатного. Проте в Чарокраї, як І в нашому світі, дрібність — явище випадкове. Пігмеї не подібніші до чарівниць, аніж патагонці. Я вилучаю цю історію не через те, що її задумано як сатиру: у справжніх чарівних історіях завжди є сатира — наскрізна чи епізодична, — та й у традиційних казках часто теж, хоча тепер ми її не розпізнаємо. Я вилучаю її через механізм утілення сатири, адже він хоч і є блискучим винаходом, проте належить радше до класу подорожніх нотаток. Такі нотатки фіксують чимало дивовиж, але ті дивовижі можна побачити в цьому смертному світі, в певних куточках нашого часу та простору; єдине, що заступає їх від нас, — це відстань. Розповіді про Гулівера мають не більше право ввійти до цієї збірки, ніж небилиці барона Мюнхгаузена чи, скажімо, «Перша людина на Місяці» або «Машина часу». Авжеж, елої та морлоки пасують сюди значно ліпше, ніж ліліпути. Ліліпути — це звичайнісінькі люди, за котрими пильно та злостиво спостерігають із-понад дахів. Елої та морлоки живуть дуже далеко, в такій глибокій часовій прірві, що вона може зачарувати їх; і якщо вони ведуть свій рід од нас, то годиться пам'ятати, що один давній англійський мислитель колись вивів ylfe, себто власне ельфів, через Каїна від Адама[10]. Чарівливість відстані, особливо відстані часової, послаблює тільки безглузда та неймовірна машина часу. Та на цьому прикладі ми можемо збагнути одну з основних причин, чому межі чарівних історій такі неминуче сумнівні. Магія Чарокраю не є його метою, сила цієї магії — в діях, серед яких і задоволення певних споконвічних людських бажань. Одним із таких бажань є прагнення дослідити глибини простору та часу. Ще одне (як побачимо згодом) — це бажання налагодити спілкування з іншими живими істотами. Відтак у розповіді може йтися про задоволення цих бажань — байдуже, чи з залученням, чи ні машин або магії. — і що більшого успіху вона досягає в цьому, то більше наближається до чарівної історії за якістю й особливостями.