Відтак дуже важливою здатністю Чарокраю є здатність миттєво втілювати завдяки силі волі видива «образу». Не всі вони прекрасні чи навіть цілісні, принаймні не фантазії скинутого Чоловіка. Він-бо заплямував ельфів (насправді чи в казці) власною ганьбою. На цей аспект «міфології»: радше субтворення, ніж репрезентація чи символічна інтерпретація краси та жаху світу, — гадаю, надто рідко звертають увагу. Може, через те, що його легше помітити в Чарокраї, ніж на Олімпі? Через те, що його зараховують до «нижчої міфології», а не до «вищої»? Щодо співвідносності цих двох речей — народної казки та міфу — було вже чимало суперечок; але навіть якби їх не було, це питання вимагало би згадки у будь-яких міркуваннях про витоки, нехай і дуже стислих.
Один час панівною була думка, що всі такі розповіді за походженням — «природні міфи». Олімпійці були персоніфікаціями сонця, світання, ночі тощо, й усі історії, які про них розповідали, були за походженням міфами (ліпше пасувало б — алегоріями) про великі стихійні зміни та природні процеси. Епос, героїчна легенда, сага згодом локалізували ці розповіді в реальних місцях і олюднили їх, приписавши їхнє авторство прадавнім героям, дужчим за людей, але все-таки людям. І нарешті, маліючи, ці легенди стали народними казками. Märchen[20], чарівними історіями — дитячими небилицями.
Це, як може здатися, правда, поставлена з ніг на голову. Що ближчий так званий «природний міф» чи алегорія значного природного процесу до свого ймовірного архетипу, то вона менш цікава, то менше має в собі міфу, що здатен хоч якось розтлумачити світ. Припустімо на мить, як припускає ця теорія, що у природі немає нічого такого, що відповідало би міфічним «богам»: жодних персоналій — тільки астрономічні та метеорологічні об'єкти. Тоді впорядкувати ці об'єкти можна лише з допомогою індивідуальної думки та величі дару особи, людини. Тільки особа спроможна породити особистість. Боги можуть запозичити свої барви та красу від високих розкошів природи, проте саме Людина здобула це для них, абстрагувала з сонця, місяця та хмар: власні особистості вони отримали безпосередньо від неї: через неї до них із невидимого світу, з Надприродності, перейшла тінь або ж відблиск божественності. Фундаментальних відмінностей між високою та низькою міфологіями немає. їхні народи якщо живуть узагалі, то живуть схожим життям, так само як у смертному світі співіснують королі та селяни.
Розгляньмо те, що позірно скидається на чистої води природний міф олімпійського циклу: скандинавського бога Тора. Ім'я його — Грім, і Тор — то його скандинавська форма: а Торів молот — Мйолнір — досить легко витлумачити як блискавку. Проте Торові (наскільки це вдалося простежити нашим пізнім літописам) притаманний дуже виразний характер, себто особистість, що її годі віднайти у грому чи у блискавки, хоча певні деталі, як те й було, мають зв'язок із цими природними явищами: наприклад. Торові червона борода, гучний голос і нестримний норов, груба та нищівна міць. Одначе доволі безглуздо буде запитувати: що ж виникло раніше — природні алегорії про персоніфікований грім у горах, що трощить каміння та дерева, чи оповідки про запального, не вельми розумного червонобородого фермера, дужого понад звичну міру — про особистість, котра дуже нагадує (всім, окрім зросту) північних фермерів, baendr, які, власне, й любили Тора найбільше? Або Тор міг «зменшитися» до образу такого чолов'яги, або ж із чоловіка міг вирости бог. Але я маю сумніви щодо рації обох поглядів: і щодо них самих, і щодо наполягань, ніби щось одне мусило передувати іншому. Розумніше припустити, що фермер виник у той самий момент, коли Грім здобув голос і обличчя; що віддалений гуркіт грому між пагорбів долинав щоразу, коли оповідач чув, як лютує фермер.