— Ну, на службі у мого господаря, — терпляче поправився Винюхувач.
— Ні, - відповів Видра і завагався. Він відчував, що зобов'язаний дещо пояснити цій людині. — Розумієш, тут важливіше моє «не можу», ніж «не хочу». Я подумував, чи не зробити мені затички в обшивці корабля, ближче до кіля — розумієш, про що я? Вони б випали, коли судно вийде у відкрите море, та ще при пристойній хвилі. — Винюхувач кивнув. — Але я не бажав робити цього. Адже я корабел! Я не можу побудувати корабель тільки для того, щоб він потім потонув! Та ще разом з тими, хто буде на борту. Мої руки ніколи не зможуть зробити таке. Ось я і зробив те, що міг. Я змусив судно плисти, куди воно само захоче. Але не туди, куди захоче капітан.
Винюхувач посміхнувся.
— Чарівники, між іншим, ще досі не розчарували корабель, — зауважив він. — Старий блідолиций вчора весь день повзав навколо нього на колінах, бурмочучи і лаючись. Наказав, щоб замінили кермо. — Він говорив про головного мага Лозена, блідолицього чоловіка з Півночі на ім'я Геллук, якого всі в Хавнорі дуже боялися.
— Це нічого не змінить.
— А ти можеш зняти закляття, яке наклав на корабель?
Втомлене змучене обличчя юного Видри освітила самовдоволена усмішка.
— Ні, - сказав він. — І я не думаю, що хто-небудь зможе.
— А ось це вже зовсім погано. Між іншим, ти міг би скористатися своїм умінням, щоб поторгуватися з ними.
Видра промовчав.
— Ну ось, наприклад, такий ніс, як у мене, — річ дуже корисна при укладанні угод, — продовжував тим часом Винюхувач. — Не те щоб я прагнув з кимось змагатися, але той, хто шукає, завжди знайде, як то кажуть… Ти коли-небудь в шахту спускався?
Здогадки магів часом куди ближчі до знання, навіть якщо маг і не дуже ясно уявляє собі, які знания він отримав. Першою ознакою обдарованості Видри, який проявився, коли йому було років зо два-три, була його здатність йти прямо до будь-якого предмета, який вважався втраченим: загублений випадково цвях, покладений не туди, куди слід, інструмент. Він знаходив будь-яку річ, як тільки дізнавався і вивчав те слово, яким ця річ позначалася в розмові. І в дитинстві одним з найулюбленіших його занять було бродити на самоті по лісах і полях, відчуваючи босими ногами і всім тілом підземні джерела, рудні жили і скупчення, кам'яні шари і різні вкраплення в гранітній породі. Це було схоже на прогулянки по величезному будинку, де він розглядає незліченні кімнати, коридори і сходи, що ведуть в просторі підземелля, де блищать на стінах срібні свічники. І чим далі він ішов, тим більше йому починало здаватися, що тіло його зливається з тілом землі, що він відчуває кожну її жилку, кожен орган, кожен м'яз — як свій власний. Цей дар у дитинстві приносив йому величезну радість. Але Видра ніколи не шукав йому ніякого застосування. Цей дар був його таємницею.
Тому на питання Винюхувача він не відповів.
— Що у нас під ногами? — Винюхувач вказав на підлогу, викладену грубою сланцевою плиткою.
Видра деякий час мовчав, потім знехотя сказав:
— Глина, гравій, а далі скельна порода, багата гранітами. Під всією цієї частиною столиці така порода. Я не знаю, як вона називається.
— Імена можна вивчити.
— Я вмію будувати кораблі, вмію на них плавати.
— Ти б набагато більше користі приніс, тримаючись подалі від кораблів, від усіх цих воєн і піратських нальотів. Наш правитель веде розробку старих шахт в Саморі, по ту сторону гори. Там ти не стоятимеш у нього на шляху. А працювати на нього тобі все одно доведеться, якщо хочеш залишитися в живих. Я подбаю про те, щоб тебе туди відіслали. Якщо ти поїдеш, звичайно.
Видра помовчав трохи і сказав:
— Дякую. — І подивився прямо на Винюхувача. Це був одночасно запитливий і оцінюючий погляд.
Адже це Винюхувач зробив його бранцем; це він стояв і дивився, як мало не до смерті лупцюють батьків Видри та інших членів його сім'ї, але Винюхувач не припиняв побиття. І все ж тепер він говорив з Видрою, як друг. Чому? — питали очі Видри. І Винюхувач відповів:
— «Спритникам» потрібно триматися разом. — Люди, у яких немає ніякого таланту, які не володіють ніяким мистецтвом, у яких є тільки їх багатство, — такі люди стравлюють нас заради власної вигоди, не заради нашої. Ми продаємо їм свою могутність або вміння. Але чому ми це робимо? Адже ми прекрасно могли би обійтися і без них, якби йшли усі разом своїм власним шляхом, а?
Винюхувач мав найкращі наміри, бажаючи відправити юнака в Самору; ось тільки він не врахував сили і вольового характеру Видри. Як не розумів ще цього і сам Видра. Він занадто звик підкорятися іншим, щоб зрозуміти, що насправді завжди слідував своїм власним намірам і схильностям, і був занадто молодий, щоб повірити, що його власні вчинки часом загрожують йому смертельною небезпекою.