Курремкармеррук похитав головою:
— Ні. Однак…
Майстер Заклинань, який весь цей час стояв до них спиною і вивчав камін, в якому не було вогню, раптом різко обернувся.
— Ті імена, якими відьми нарікають один одного, нас тут зовсім не повинні цікавити! — сказав він. — Якщо у тебе є якийсь інтерес до цієї жінки, Сторож, то його слід задовольнити ЗА цими стінами і ЗА тими дверима, які ти поклявся охороняти. Для неї немає тут місця і ніколи не буде! Жінка здатна тільки принести смуту і розлад і ще більше послабити нас. Я більше не буду говорити в її присутності. Єдиною відповіддю на свідомо зроблену помилку буде моє мовчання.
— Мовчання, по-моєму, недостатньо, пане мій, — заперечив ще один чарівник, який до сих пір ще не відкривав рота. З точки зору Іріан, виглядав він дуже дивно: бліда, ледь рожева шкіра, довге волосся, чи то світле, чи то сиве, і вузькі очі кольору льоду. І вимова його теж була трохи дивною: якоюсь скутою і ніби не зовсім правильною. — Мовчання в даному випадку — це відповідь на все відразу і ні на що конкретно, — додав він.
Заклинатель підняв своє благородне темне обличчя і подивився через всю кімнату на білошкірого чарівника, але нічого не відповів. Не кажучи ні слова, чи не зробивши жодного жесту, він повернувся і вийшов з кімнати. Коли він повільно проходив повз Іріан, та раптом здригнулася і відсахнулася: їй здалося, що перед нею розверзлася могила і звідти війнуло зимовим холодом, вогкістю, темрявою і смертю. У неї перехопило подих. Коли їй нарешті вдалося знову нормально зітхнути, вона помітила, що Заклинатель і блідий білошкірий уважно за нею спостерігають.
А той чарівник, голос якого був схожий на дзвін великого дзвону, глянувши на Іріан, заговорив з нею строго, але цілком доброзичливо:
— Наскільки я розумію, та людина, що привезла тебе сюди, хотіла заподіяти нам зло, але сама ти цього не хотіла. І все ж, перебуваючи тут, Іріан, ти робиш зло — і нам, і самій собі. Все, що робиться не за правилами і виявляється не там, де йому належить, сприяє здійсненню зла. Навіть мимоволі проспівана нота, як би правильно вона не була проспівана, псує мелодію, якщо не є її частиною. Жінкам потрібно вчитися у жінок. Відьми осягають свою майстерність, навчаючись у інших відьом і обмінюючись знаннями з чаклунами. Але не з чарівниками! Ми вчимо своїх учнів такої мови, яка не призначена для жіночих вуст. Я знаю, юні душі часто повстають проти тутешніх правил, називаючи їх несправедливими, нав'язаними, проте це Істинні закони Рока, і вони засновані не на тому, чого ми хочемо, а на тому, що є насправді. Справедливість і несправедливість, дурість і мудрість — все на світі має підкорятися цим законам, інакше життя людини буде витрачено даремно і її чекає сумний кінець.
Метаморфоз і худий гостролиций дідок, який стояв з ним поруч, згідно закивали. А Майстер Спритна Рука сказав дівчині:
— Ти пробач мені, Іріан. Айворі був моїм учнем. І якщо я погано вчив його, то зробив ще гірше, відіславши його геть. Я думав, що в ньому нічого особливого немає і тому він нешкідливий, але я помилився. Він збрехав тобі і обманом змусив тебе пробратися сюди. Але тобі самій нема чого соромитися. Вся вина лежить на ньому і на мені.
— А я і не соромлюся, — сказала Іріан. І подивилася на них. Вона відчувала, що повинна подякувати їм усім за люб'язність, але не знаходила потрібних слів, та вони й не бажали зриватися з її губ. Тому вона стримано вклонилася кожному, повернулась і швидко пішла геть.
Сторож нагнав її, коли вона в розгубленості зупинилася на перетині декількох коридорів, не знаючи, який вибрати.
— Ось сюди, — підказав він, намагаючись крокувати з нею поруч і не відставати. Через деякий час він знову сказав: — А тепер сюди, — і так вони досить скоро дісталися до вхідних дверей. Але ці двері були зовсім не з рогу і слонової кістки, а з суцільного дуба, не прикрашені ніяким різьбленням, чорні, масивні, з залізною засувкою, яка дещо потоншала від часу. — Це садові двері, - пояснив Майстер Сторож, відсуваючи засувку. — Або «Двері Медрі», як їх зазвичай тут називають. Я охороняю двоє дверей. — Він відчинив другі двері, і небо за ними виявилося таким яскравим, що у Іріан потемніло в очах. Коли ж вона трохи звикла до сонячного світла, то побачила стежку, що вела від дверей через городи, сади і поля кудись у далечінь, до тих високих дерев, шум яких вона чула у кімнатці сторожа. Округла вершина Пагорба Рока виднілася тепер значно правіше. А біля початку стежки, майже біля дверей, стояв, немов чекаючи їх, той самий чарівник з безбарвним волоссям і вузькими світлими очима.
— А, це ти, Майстер Доріг, — сказав Сторож, абсолютно не здивований його появою.