— Нічого зі мною не станеться, — сказала вона. — Значить, вас троє: Ономатет, ти і… і Майстер Воріт? І ви…
— … і ми не хочемо, щоб Торіон став Верховним Магом. Тільки нас четверо: з нами ще Майстер Травник, хоча він більше любить копатися в землі, а не сперечатися з іншими чарівниками.
Він бачив, що Іріан дивиться на нього в повному здивуванні.
— Я не випадково сказав тобі його Істинне ім'я, — пояснив він. — Торіон, Майстер Заклинатель, сам всюди вимовляє вголос своє Ім'я. Адже він помер, так?
Іріан знала, що король Лебаннен теж відкрито користується своїм Справжнім ім'ям, тому що теж повернувся назад з царства смерті. І все ж думка про те, що і Заклинатель має право так чинити, не давала їй спокою.
— А що ваші… учні? — запитала вона.
— Вони теж розділилися.
Вона подумала про Школу, де пробула зовсім недовго. Звідси, з Гаю, Школа уявлялася їй чимось на зразок оточеної кам'яними стінами в'язниці. Ці стіни відгороджували тих, що всередині, від усіх інших, від усього зовнішнього світу, і знаменита Школа ставала більше схожою на загін для птиці, на клітку… Як може людина зберегти душевне здоров'я в такому місці?
Майстер Путівник виклав чотири камінчики на невелику криву на піску і сказав:
— Шкода, що Яструб пішов від нас. Шкода, що я не можу прочитати всього того, що пишуть на землі тіні дерев. Я чую в шепоті листя, що настають зміни. Дерева повторюють це знову і знову… Все зміниться, крім них. — Він знову подивився на крони дерев тим же сумним, ласкавим і одночасно допитливим поглядом. Сонце майже зайшло, і він встав, побажавши Іріан доброї ночі і пішов геть. І майже відразу зник з виду, пірнувши в гущу дерев.
Вона ще трохи посиділа на березі Твілберна, стривожена його розповіддю і власними думками і почуттями, які раптово прокинулися в Гаю. А також їй здавалося дуже дивним, чому щось турбує її, якщо вона в Гаю? Вона встала, прийшла в будиночок, приготувала собі вечерю — копчене м'ясо, хліб і зелена цибуля молодими головками — і почала їсти, зовсім не відчуваючи смаку їжі. Потім знову побрела, як і раніше відчуваючи дивне занепокоєння, на берег річки і спустилася до води. Вода здалася їй дуже теплою. У сутінках крізь молочно-білу млу, що стелилася над річкою, було видно тільки найбільші зірки. Іріан скинула сандалі і увійшла в воду, яка була вельми прохолодною, і все ж в ній немов струменіла жива кров — так відчувалося увібране за день сонячне тепло. Вона вислизнула з одягу — власне, на ній були тільки чоловічі штани та сорочка — і оголена кинулася в річку, всім тілом відчуваючи її сильну течію. В Ірії вона ніколи не купалася в річці і ненавиділа море з його сірими холодними хвилями, але сьогодні купання в цій річці зі швидкою водою доставляло їй справжню насолоду. Вона хиталася в воді, руками обмацуючи слизькі підводні камені і своє власне гладеньке тіло; її ноги лоскотали річкові трави. Все занепокоєння, всі тривоги швидко біжуча вода ніби змивала, і вона радісно віддалася на волю течії, дивлячись в небо, на палаючі білим неяскравим вогнем далекі зірки.
І раптом її скував смертний холод. Вода здалася крижаною. Все всередині стислося в тугий клубок, а ноги і руки стали настільки розслаблені, що не бажали слухатися. Подивившись вгору, Іріан побачила на березі чорний силует чоловіка.
Вона тут же встала на ноги, піднявшись з води по пояс зовсім гола.
— Забирайся! — крикнула вона. — Забирайся звідси, зраднику! Ах ти, брудний розпусник! Ось постривай, я тобі кишки випущу! — Вона кинулася до берега, плутаючись в заростях прибережних трав, але на березі нікого не виявилося. Вона стояла, відчуваючи, що вся горить, і що її буквально трясе від люті. Вона метнулася по берегові, відшукала свій одяг і швидко натягнула його, як і раніше голосно лаючись уголос: — Ти — боягуз, а не чарівник! Зрадник проклятий! Сучий син!..
— Це ти, Іріан? — почувся від узлісся голос Путівника.
— Він тільки що стояв тут, цей проклятий Торіон! — крикнула вона, кинувшись йому назустріч. — Ах, брудна ж душа! Я роздяглася і купалася в річці, а він стояв там і підглядав!
— Це був не він сам — всього лише… його подоба, його образ. Він був безтілесний і не міг заподіяти тобі шкоди, Іріан.
— Подоба? Образ? Але у нього були дуже зрячі очі! Хіба подоба здатна бачити? А може він… — І вона раптом замовкла, не знайшовши потрібного слова. Її нудило. Вона вся тремтіла і ковтайла холодну слину, яка раз у раз накопичувалася у неї в роті.
Путівник підійшов до неї і взяв її руки в свої. Руки у нього були теплі, а вона відчувала в душі і тілі такий мертвущий холод, що підійшла і притулилася до нього, щоб увібрати виходяче від нього живильне тепло. Вони стояли так досить довго, хоча обличчя вона від нього відвернула; але руки їх були зімкнуті, а тіла тісно притиснуті один до одного. Нарешті вона відірвалася від нього, випросталася, відкинула назад мокре волосся і сказала: