Денна спека починала спадати, і по траві від Гаю простяглися довгі тіні, хоча сам Будинок Видри все ще був залитий сонячним світлом. Курремкармеррук сів на лаву, притулившись спиною до стіни будинку, а Азвер влаштувався на порозі.
— Ну що ж, схоже, ми підійшли до кінця, — сказав старий чарівник, перервавши глибоке мовчання.
Азвер мовчки кивнув на знак згоди.
— Що привело тебе на Рок, Азвер? — запитав Ономатет. — Я давно хотів запитати тебе про це. Адже твої рідні острови так далеко звідси. Та й чарівників у вас, здається, не водиться багато.
— Так, дійсно, їх там мало. Але у нас є те, з чого виткана вся магія — вода, каміння, дерева, слова…
— Але ж це не слова Творення?
— Ні. Там і драконів немає.
— І ніколи не було?
— Не знаю, про них йдеться лише в старовинних казках з нашого східного пустельного острова Гур-ат-Гур. У цих казках розповідається про ті часи, коли і наших богів ще не було. І людей теж, бо люди до того, як стали людьми, були драконами.
— А ось це вже цікаво, — перервав його старий чарівник і сів зручніше. — Я, здається, говорив тобі, що читаю книги про драконів? Тобі, напевно, відомі чутки про те, що дракони літають над Внутрішнім морем і добираються до східних берегів Гонта, так ось: це, без сумніву, Калессін! Коли він ніс Геда додому, його політ над островами Внутрішнього моря був тисячократно примножений моряками, які намагалися якомога краще прикрасити цю і без того гарну історію. Але, з іншого боку, один з наших юних учнів поклявся мені, що і він, і всі жителі його села бачили цієї весни драконів, які кружляли над західними схилами гори Онн. Ось я і вирішив перечитати деякі старовинні книги і дізнатися, коли дракони перестали літати на схід від острова Пендор, і в одному стародавньому пельнійському сувої натрапив на ту ж історію, як ти мені тільки що розповів, або на дуже подібну. Про те, що люди і дракони були одним народом, однак посварилися, і в результаті одні попрямували на захід, а інші — на схід, перетворившись згодом у два народи і забувши, що колись були єдині.
— Карги завжди плавали дуже далеко на схід, — сказав Азвер. — І між іншим, ти знаєш, як по-каргадськи буде «воєначальник»?
— ЕДРА, — швидко сказав Ономатет і засміявся. — Це означає «дракон». Я знаю про ваші галери з драконом на носі… - Він помовчав трохи і додав: — Я міг би спробувати пошукати ще й інші значення поняття «на краю смерті», але мені здається, Азвер, що ми ВЖЕ на цьому краю! І нашого ворога нам не перемогти.
— Так, у нього є деякі переваги, — сухо визнав Азвер.
— І не тільки. Але якщо все ж таки припустити, хоча навряд чи це можливо, що ми здатні його перемогти… Якщо зуміти відправити його назад, в царство смерті, а самим залишитися тут… Скажи, що нам робити після цього? Що з нами буде?
Азвер довго мовчав, потім промовив:
— Не знаю.
— А листя і тіні в Гаю нічого тобі не говорять?
— Вони говорять про зміни, — сказав Путівник. — Про великі зміни!
Він різко підвів очі: вівці, які товпилися біля перелазу, раптом кинулися в різні боки, явно злякавшись людей, що йшли по стежці від Великого Дому. Якраз в цю хвилину приспів Майстер Травник.
— Сюди прямує ціла юрба, — задихаючись, повідомив він. — Передовий загін Торіона. В основному старші учні. Вони мають намір схопити цю дівчину і вислати її з острова. — Травник задихався і хапав повітря ротом. — Сторож намагався поговорити з ними, коли я йшов, і, по-моєму, йому…
— А ось і він сам, — сказав Азвер, і Сторож дійсно виявився раптом з ними поруч; його гладке жовтувато-смагляве обличчя було, як завжди, спокійним.
— Я попередив їх, — сказав Сторож, — що якщо вони нині вийдуть зі Школи через Ворота Медрі, то ніколи вже не зможуть повернутися назад. І відразу ж деякі з них запропонували взагалі нікуди не ходити, але Вітродув і Регент всіляко спонукали їх здійснити задумане. Між іншим, вони скоро мене наздоженуть.
До них уже долинали голоси ідучих по стежці.
Азвер, не роздумуючи більше, кинувся до Іріан, яка лежала на березі. Решта пішли за ним. Іріан схопилася; вигляд у неї був якийсь скажений. А чарівники оточили її і всі якось наїжачилися, побачивши, що справжній загін, що складається, принаймні, з трьох десятків людей, минув маленький будиночок і прямує до них. Це дійсно були головним чином старші учні, серед яких п'ятеро або шестеро вже отримали посох чарівника. Вів їх Майстер Вітрів. На його худому, зморшкуватому обличчі були написані крайнє напруження і втома, проте він цілком бадьоро і надзвичайно ввічливо привітав чотирьох магів.