Вони теж чемно привіталися з ним, і слово взяв Азвер:
— Ми пропонували зібратися в Гаю, Майстер Вітродув. Ходімо туди і там, під покровом дерев, почекаємо інших членів Дев'ятки.
— Ні, спершу ми повинні вирішити ту проблему, яка нас розділила, — сказав Вітродуй.
— Це нерозв'язна проблема, — зауважив Ономатет.
— Але ваша жінка своєю присутністю в Гаю порушує Статут Рока! — обурився Вітродув. — Вона ПОВИННА піти! Біля причалу її чекає судно, і попутний вітер, смію вас запевнити, буде їм забезпечений до самого Вея.
— У цьому я ні хвилини не сумнівався, пане мій, — сказав Азвер. — Однак я дуже сумніваюся, що вона погодиться поїхати.
— Але невже ти, Майстер Путівник, заперечуєш тепер правильність нашого Статуту і відмовляєшся від нашого братства, яке завжди було таким міцним і одностайно прагнуло до підтримання порядку в світі? Невже саме ти першим з усіх Майстрів зійдеш зі Шляху?
— Шлях — це не твердь, щоб з нього сходити, — мовив Азвер. — Шлях живе в нас, як дихання, як вогонь багаття…
Йому явно було важко підібрати потрібні слова чужою, ардичною мовою, і він перейшов на мову Карго, не помічаючи, що далеко не всі присутні його розуміють.
— Шляху невідома смерть! — завершив він свій пристрасний монолог і підійшов ще ближче до Іріан, відчуваючи жар, який йшов від неї. Вона мовчки дивилася на тих, хто її оточував, і була в ці хвилини схожа на великого звіра, який абсолютно не розуміє людської мови.
— Лорд Торіон повернувся з царства смерті, щоб врятувати нас! — дзвінким голосом вигукнув Вітродув. — І коли він стане Верховним Магом, Рок нарешті поверне собі колишню могутність. Та й король отримає королівську корону з його рук, як це належить за законом, і буде правити під його керівництвом, як правив Морред. І відьми перестануть топтати священну землю в Гаю, і дракони не будуть більше загрожувати островам Внутрішнього моря. І скрізь нарешті запанують порядок і мир!
Ніхто з чотирьох магів, як і раніше оточували Іріан, йому не відповів. І в тривалій тиші пролунав чийсь молодий голос:
— Та що там говорити! Давайте схопимо цю відьму, і все!
— Ні… - почав було Азвер і більше не зміг вимовити ні слова, лише підняв свій вербовий посох, але і посох позбувся своєї сили, перетворившись в звичайний шматок дерева.
З них чотирьох тільки Майстер Воріт виявився здатний рухатися і говорити. Він зробив крок вперед, переводячи погляд з одного учня на іншого, і запитав:
— Ви довіряли мені, називаючи мені свої імена, то скажіть: чи вірите ви мені зараз?
— Пане мій, — відповів йому один з молодих чарівників, юнак з тонким смаглявим обличчям, який уже отримав свій дубовий посох, — ми і зараз тобі повністю довіряємо, а тому і просимо тебе: дозволь нам відвести цю відьму з Гаю, і все буде по-колишньому.
Відповісти Сторож не встиг, бо вперед вийшла Іріан.
— По-перше, я не відьма, — сказала вона, і її високий голос задзвенів металом. — Я не володію ніякими магічними мистецтвами і вміннями. І у мене немає ваших знань. Я прийшла сюди, щоб отримати їх, щоб вчитися!
— Ми тут жінок не вчимо, — сказав Вітродув. — І тобі прекрасно це відомо!
— Нічого мені не відомо! — пристрасно вигукнула Іріан. І зробила ще крок вперед, зупинившись прямо перед ним. — Скажи, наприклад, хто я?
— Знай своє місце, жінко! — Очі Вітродува дивилися на неї з холодною люттю.
— Моє місце? — повільно промовила Іріан. — Я думаю, що моє місце зараз на Пагорбі. Там, де все постає в своєму справжньому вигляді. А тому будь добрий, передай цьому вашому мерцеві, що я бажаю з ним зустрітися на вершині Пагорба Рока!
Вітродув стояв перед нею, як укопаний, і мовчав. Серед учнів Школи почувся грізний гомін, деякі навіть зробили пару кроків у напрямку до Іріан, але Азвер швидко встав між ними і Іріан; здавалося, її слова струсили з нього той дивний параліч, що скував його душу і тіло.
— Ви чули? Скажіть Торіону, що ми будемо чекати його на Пагорбі, - сказав він. — Нехай приходить, ми будемо чекати його там. Йдіть за мною! — звелів він Іріан і своїм друзям.
І всі вони рушили в Гай. Прямо перед ними раптом відкрилася широка стежка, що вела вглиб, але коли деякі з молодих людей спробували було кинутися туди ж, стежка зникла і дерева зімкнули свої лави.
— Поверніться! — крикнув учням Майстер Вітродув.
Вони невпевнено повернули назад. Низьке сонце все ще яскраво світило на далекі поля і дах Великого Будинку, але в лісі вже сутеніло і танцювали темні загадкові тіні.
— Чаклунство! — заявили учні. — Святотатство, відступництво!