Хоча Видрі було дуже важко слухати її, коли йому щось говорив сам Геллук і чорні нитки накладених чар обмотували його з ніг до голови. Але коли Видра все-таки був здатний сприймати Анеб, то йому здавалося, що вона не десь в його думках, а злилася з ним, живе в його душі. А може, вона й була ним самим або він — нею?.. У всякому разі, він бачив все її очима. Її голос звучав в його вухах і звучав сильніше і чистіше, ніж голос Геллука. Її очима він бачив, її розумом осягав все навколо. І він поступово здогадався, що чарівник, будучи абсолютно впевненим у тому, що тіло і душа Видри повністю йому підвладні, виявився не тільки не всесильний, але й дещо недбалий щодо тих чар, за допомогою яких підпорядкував юнака своїй волі. Але ж всякі чари — це зв'язок душ. І душа Видри, пов'язана з душею Анеб, — або ж душа Анеб, що знайшла притулок у його душі і думках, — виявилася здатна ніби простежувати лінії породжених Геллуком чар і по цих лініях пробратися в душу самого чарівника.
А Геллук, не підозрюючи ні про що, все продовжував щось говорити, ніби зачарований власним красивим і мелодійним голосом.
— Ти повинен відшукати таємне черево Землі, в якому зріє місячне насіння. Чи знаєш ти, що Місяць — це батько Землі? Так! Так! І батько опанував власною дочкою, маючи на це повне право, древнє право! Так! І дав їй своє дорогоцінне насіння, запліднивши її, однак народити істинного царя вона не зможе. Надто вже вона брудна, боягузлива і хтива. Її так і тягне до всякої мерзоти. Ось вона і утримує дорогоцінне насіння у себе в утробі, ховає його, побоюючись, що народить того, хто буде керувати нею. Ось чому, щоб змусити її все-таки народити ЙОГО на світло, її потрібно спалити живцем.
Геллук замовк і деякий час не озивався, думаючи про щось своє, заповітне; лице його пашіло хвилюванням. А Видра, за допомогою Анеб читаючи його думки, споглядав страшні картини, що миготіли перед внутрішнім поглядом чарівника: величезні спекотні багаття, в яких замість дров горіли живі люди, грудки страждаючої плоті, у корчах рук і ніг, і вони стогнали, як часом стогне в полум'ї сире дерево…
— Так, — мрійливо мовив Геллук, — вона повинна бути спалена живцем! Тільки тоді трісне її черево і ВІН зможе вийти на свободу — в сяйві! О, як давно прийшла пора! Ми повинні звільнити нашого царя! Ми повинні відшукати найбільше родовище. Я знаю, воно тут, в тому немає сумнівів! Бо там так і сказано: «Черево Матері шукай поблизу Самора».
Геллук знову замовк. І раптом подивився прямо на Видру, який похолов від думки про те, що чарівник здогадався про його зв'язки з Анеб і про їхні спільні плани. Однак Геллук, навіть якщо він щось і запідозрив, нічим себе не видав, а просто ще деякий час уважно дивився на Видру своїм дивним, цікавим і одночасно майже незрячим поглядом, потім посміхнувся і вигукнув:
— Малюк Медрі! — немов тільки що виявив, що юнак сидить з ним поруч. Він ласкаво поплескав Видру по плечу і сказав: — Я знаю, що ти володієш даром відшукувати заховані предмети. Це великий дар, якщо його як слід розвинути, зрозуміло. Не бійся мене, синку. Я відразу зрозумів, чому ти привів моїх слуг лише до найменшого родовищу кіноварі. Ти граєш в свою гру, намагаєшся відстрочити неминуче. Але повторюю: тепер ти служиш мені, і тобі нема чого боятися; і абсолютно безглуздо, як ти, мабуть, і сам розумієш, що б там не було приховувати від мене. Хіба не правда? Якщо дитя поводиться мудро, любить свого батька і виявляє належну слухняність, то батько завжди винагороджує його по заслугах. — Геллук в своїй звичайній манері схилився зовсім близько до Видри і сказав ласкаво і довірливо: — Я не сумніваюся, синку: ти зможеш знайти ДУЖЕ ВЕЛИКЕ родовище кіноварі!
— Я знаю, де воно знаходиться, — сказала Анеб устами Видри.
Сам він говорити не міг, і голос його прозвучав хрипко і ледь чутно.
Далеко не всі люди коли-небудь наважувалися заговорити з Геллуком, перш ніж він сам не зажадає цього. Закляття, якими він змушував мовчати всіх, хто до нього наближався, послаблюючи їх волю і повністю підпорядковуючи собі, стали для нього настільки звичними, що він навіть не замислювався, застосовуючи їх. Він звик, щоб його слухали, але сам слухати зовсім не звик. До наївності впевнений в своїй могутності і одержимий своєю потаємною мрією, він більше ні про що думати не міг, а до чиїхось там думок йому просто не було діла. Він і Видру сприймав лише як певну частину своїх власних планів, як якесь продовження себе самого.