Вейл, правда, погодилася з іншими в тому, що Медрі потрібно надати невеликий будиночок на березі затоки і роботу — призначити помічником міського кораблебудівника — це була, зрозуміло, теж жінка, яка самостійно опанувала це ремесло і дуже раділа, що у неї тепер такий умілий помічник. Вейл ні в чому не перешкоджала Медрі, не будувала ніяких підступів і завжди ласкаво віталася з ним, але все ж він пам'ятав, як вона сказала йому тоді: «Чи можеш ти привести мені такий доказ, щоб я все-таки повірила, що ти чи не брешеш?» — і йому нічого було сказати їй у відповідь на ці слова.
Ембер зазвичай хмурилася, коли він її вітав. Вона задавала йому уривчасті несподівані питання, уважно вислуховувала його відповіді, але сама дуже часто на його питання відповідати відмовлялася.
Якось раз, сильно бентежачись, він попросив її розповісти, чим, по суті, є Іманентна Роща, тому що, коли він питав про це інших, усі говорили: «Ембер розкаже краще». Однак Ембер відповідати на його питання відмовилася — не те щоб грубо, але рішуче, — і заявила: «Про Гай ти можеш дізнатися тільки в Гаю і від самого Гаю!» Але через кілька днів після цієї розмови вона раптом прийшла на берег затоки, де Медрі на піску лагодив рибальський човен, і старанно допомагала йому, чим могла, а потім стала розпитувати його про те, як будують кораблі, і він розповів і показав їй все, як зумів. Це був напрочуд мирний день, однак пізніше вона знову вела себе з ним недовірливо і різко. Він навіть трохи її побоювався: вона була абсолютно непередбачувана. Він, наприклад, був дуже здивований, коли вона раптом сказала йому: «Після Довгого танцю я збираюся в Гай. Якщо хочеш, можемо піти туди разом».
Здавалося, з Пагорба було видно весь Іманентний Гай цілком, і все ж якщо в нього зайти, то далеко не завжди зумієш вийти знову в ті ж поля. Можна без кінця йти під деревами-велетнями, і Гаю не буде кінця. Дерева всередині Гаю майже всі були однаковими, такі дерева не росли більше ніде, проте ніякої особливої назви ардичною мовою ці дерева не мали, а називалися просто «дерева». А на стародавній Мові Творення, за словами Ембер, у кожного з цих дерев, можливо, було власне Ім'я. Мандруючи по Гаю, можна було через деякий час виявити, що йдеш вже серед звичайних дерев — дубів, беріз, ясенів, каштанів, горіхів, а також верб, які навесні, коли починають зеленіти, особливо гарні, зате взимку стоять голі, вузлуваті і непривабливі. Були там і темні ялини, і кедри, і ще якісь вічнозелені дерева, назв яких Медрі не знав, з м'якою червонуватою корою і густим листям. І ще одним чудовим відкриттям було те, що стежка, по якій йдеш серед дерев, ніколи не буває точно такою ж, якою була вчора; ця стежка могла вивести часом в найнесподіваніші місця. Жителі Твіла попереджали Медрі, що в Гаю краще не заходити надто далеко і повертатися потрібно тільки тим же шляхом, яким прийшов.
— Як далеко простягається цей ліс? — запитав Медрі.
І Ембер сказала:
— Так далеко, наскільки здатні сягати твої думки.
А ще вона сказала, що листя тут вміють говорити, а тіні під деревами можна прочитати, як письмена.
— Я якраз вчуся їх читати, — сказала вона йому дуже серйозно.
Живучи на острові Оррімі, Медрі трохи навчився розбирати старовинну рунічну писемність островів Архіпелагу. Згодом старий Хайдрейк з острова Пендор навчив його деяким Справжнім рунам. Це, втім, були досить поширені знання. Але те, що вивчала Ембер в повній самоті в тиші Іманентного Гаю, не було відомо нікому, крім дуже і дуже небагатьох чарівників. Це були особливі, таємні знання. Ембер, власне, все літо прожила в Гаю, маючи при собі тільки скриньку, в який ховала запас їжі від лісових щурів і мишей. Жила вона в курені, їжу готувала на багатті біля струмка, який вибігав з гущавини і впадав в маленьку річечку, що прагнула до моря.
Медрі влаштувався неподалік. Він не знав, що Ембер від нього потрібно, але сподівався, що вона все ж збирається його чомусь навчити, або, можливо, відповість нарешті на його нескінченні питання про Гай. Але вона з ним практично не говорила, а він був занадто сором'язливий і обережний, щоб зважитися порушити її дивне усамітнення, яке, мабуть, навіть трохи лякало його, як і сам древній Гай. Однак на другий день їх перебування в лісі Ембер раптом сказала, щоб Медрі йшов за нею, і повела його в найбільшу гущавину. Вони кілька годин йшли в абсолютному мовчанні. У літню полуденну спеку дерева навколо теж стояли мовчки. Не співали птахи. Завмерло шепотіння листя. Стежки, що вели кудись між дерева, були дуже різноманітні і одночасно дивно схожі. Медрі і не помітив, коли вони повернули назад, але точно знав, що вони зайшли куди далі берегів острова Рок.