— Чистоти?
— Це не мій вираз, а Варіс. Але ця пропозиція не пройшла. Вони хочуть, щоб Статут Школи відділив чоловіків від жінок і щоб всі рішення тут приймали тільки чоловіки. Хіба можна з ними домовитися? Навіщо вони взагалі з'явилися сюди, якщо не бажають працювати разом з жінками?
— По-моєму, нам слід відсилати геть будь-якого, хто цього не розуміє.
— Відсилати геть? Розсердженого? Щоб він з'явився в Уотхорт або в Хавнор і гнівно заявив їх правителям, що відьми з острова Рок затівають бурю?
— Я забуваю… я весь час забуваю… — Медрі потупився. — Я забуваю про стіни цієї в'язниці. Чесне слово, я значно розумнішаю, коли опиняюся поза цими «надійними» стінами… А коли я тут, я просто не можу повірити, що це, взагалі-то, в'язниця. Нехай чарівна, але в'язниця! Однак за її межами, сумуючи за тобою, я це пам'ятаю… Мені теж не хочеться їхати зараз, Елеаль, але я повинен! Я не хочу, щоб і тут щось пішло не так, як треба, але я повинен поїхати… Обов'язково! І я неодмінно попливу на північ! Але зате потім, коли я повернуся, то більше вже нікуди не поїду. Обіцяю тобі. Те, що мені потрібно знайти, я буду шукати і знайду тут. Та я, власне, вже й знайшов, вірно?
— Ні, - сказала вона, — поки що ти знайшов тільки мене. А нам з тобою ще так багато потрібно шукати і знайти в Гаю! Там стільки справ, що навіть ти зумієш позбутися своєї вічної непосидючості і занепокоєння. Але чому на північ, Медрі?
— Я хочу розширити межі «Союзу Руки», побувати на Енладі і Еа. Адже ми майже нічого не знаємо про тамтешнє мистецтво чарівництва. О, Енлада, острів королів… І світлий Еа, найстаріший з островів! І ми, звичайно ж, знайдемо там союзників!
— Але шлях туди перегороджує Хавнор, — сказала вона.
— А я і не збираюся плисти до берегів Хавнора, любов моя. І не стану перетинати його по суші за допомогою магії. Я маю намір обігнути цей острів морем, по хвилях. — Він був єдиним, кому завжди вдавалося змусити її розсміятися. Ембер сильно змінювалася, коли його з нею не було: в ці періоди вона говорила завжди тихо і спокійно, утихомиривши свій запальний норов і розуміючи безглуздість нетерпіння, коли покладений певний термін очікування. Займаючись тією роботою, яка повинна була бути зроблена під час відсутності Медрі, вона часом все ж хмурила брови, іноді посміхалася, але ніколи не сміялася. І при першій же можливості йшла одна в Гай, як і раніше. Але протягом тих довгих років, що тривало будівництво Великого Будинку та створювалася Школа Чарівників, Ембер рідко вдавалося ходити туди. І навіть в ті дні, коли вона могла це робити, вона найчастіше прихоплювала з собою одного-двох найбільш здібних учнів, щоб навчити їх відшукувати шлях в чарівному лісі і читати слова, написані візерунчастими тінями листя, бо в Школі Ембер стала Майстром Путівником.
У той рік Крячок зібрався в свої мандри пізно. З собою він узяв двох людей: хлопчика Моута п'ятнадцяти років, дуже здібного юного заклинателя погоди, якому просто необхідно було потренуватися у відкритому морі, і шестидесятирічну жінку на ім'я Сава, яка прибула на Рок років сім-вісім тому. Сава належала до «Союзу Руки» і родом була з острова Арк. Не маючи ніяких магічних талантів, Сава володіла таким чудовим талантом організатора, що примудрялася будь-яку групу людей змусити ефективно працювати разом, повністю довіряючи один одному. За це на Арку, а тепер і на Рокові її шанували як дуже мудру жінку, хоча вона не була навіть відьмою. Сава попросила Крячка взяти її з собою, щоб побачитися з рідними — зі старою матір'ю, з сестрою і з двома дорослими синами. Крячок мав намір залишити Моута з нею на Арку, а на зворотному шляху забрати їх обох з собою на Рок. Отже, судно «Надія» вийшло з гавані Твіла і взяло курс на північ. Стояли літні погожі дні, і Крячок велів Моутові підняти невеликий чарівний вітерець і наповнити вітрило, щоб з упевненістю дістатися до Арка, перш ніж там почнеться Довгий Танець.
Коли вони підійшли зовсім близько до Арка, Крячок зробив так, щоб їх «Надія» здавалася не судном, а просто колодою на хвилях, звичайним шматком плавника, бо пірати і работорговці Лозена в цих водах прямо-таки кишіли.
Від селища Сесесрі на східному березі Арка, де Крячок залишив своїх пасажирів, але відтанцював разом з ними Довгий Танець, він попрямував далі на північ по протоці Бавнора, а потім звернув на захід уздовж південного берега острова Омер. Весь цей час він підтримував ту ж ілюзію, приховуючи від чужих очей свій корабель. Нарешті в прозорому і чистому повітрі середини літа при північному вітрі він побачив далеко попереду блакитну смугу протоки і трохи блідіші блакитно-коричневі обриси острова — довгі гірські хребти і легку, невагому на вигляд вершину гори Онн.