Дивись, Медрі, дивись!
Це був острів Хавнор, його рідна земля! Тут жила його сім'я і друзі дитинства, а він навіть не знав, живі вони чи померли; тут була могила Анеб — он там, на горі. Він жодного разу з тих пір не повертався сюди і ніколи не підходив до цього острова так близько на судні. Скільки ж років пройшло? Шістнадцять? Сімнадцять? Ніхто, звичайно, не впізнав би його, усі вже, напевно, забули хлопчика Видру. Навряд чи хтось, крім батька, матері і сестри, упізнає його, якщо, звичайно, його батьки ще живі… І, звичайно ж, тут знайшлися би ті, хто входить в «Союз Руки». В юності він, правда, ніколи не чув про такий союз, але тепер він повинен відразу впізнати цих людей…
Медрі плив по широкій протоці до тих пір, поки гора Онн не сховалася з виду за пагорбами на березі. Якщо він попливе далі на північ, то більше її не побачить, не побачить її величної вершини, що відбивається в спокійній воді гавані, де він намагався викликати магічний вітер, коли йому було всього дванадцять… А якщо поплисти трохи в іншу сторону, то неодмінно побачиш ті вежі з прапорами на вершинах, що, здавалося, здіймаються прямо з води і біля своєї основи оповиті туманом — чудове біле місто, серце його світу!..
Це ж просто боягузтво, вирішив він, стільки років триматися далеко від Хавнора! Він навчився дуже дорожити власною шкурою! Або боїться дізнатися, що від його сім'ї не залишилося і сліду; боїться того, що спогади про Анеб можуть виявитися занадто живими і болючими…
Бо часом йому здавалося, що, як і колись, він може закликати її до себе, до живого! І вона, мертва, може закликати до себе його, бо той зв'язок, який колись з'єднав їх і дозволив їм врятуватися, не порвався до сих пір. Цей зв'язок зберігся! Багато разів приходила Анеб в його сни і стояла мовчки, як стояла тоді, коли він вперше побачив її на шахтах Самори, в наповненій смердючими випарами кам'яній вежі. А кілька років тому він знову бачив її — коли стояв біля вмираючої цілительки з Теліо, — навколо були сутінки, і вона йшла вздовж тієї низької кам'яної стіни…
Тепер Медрі вже знав від Елеаль і інших чарівників з Рока, що це за стіна. Вона відокремлює світ живих від світу мертвих. Але дивно: в тому баченні мертва Анеб йшла до нього ПО ЦЮ СТОРОНУ стіни, а не вниз по схилу пагорба в темряву, в ту країну, звідки немає повернення…
Невже вона не померла? Невже він боїться її, тієї, що колись врятувала його?
І Медрі, борючись з сильним вітром, що дув над Південною Косою, направив своє судно прямо в гавань Хавнора.
Над столицею Великого Острова як і раніше майоріли на вітрі прапори, і король як і раніше сидів на троні; але прапори ці належали захопленим під час піратських нальотів містам і островам, а король був несправжній: це був жадібний і войовничий правитель Лозен, сумно знаменитий пірат і работоргівець. Однак Лозен тепер уже ніколи не залишав свого мармурового палацу, де раби виконували будь-яке його бажання і де він цілими днями дивився, як тінь від меча Еррет-Акбе ковзає, як стрілка величезного сонячного годинника, по дахах розміщеного внизу міста. Лозену вартувало ляснути долонями, і раби говорили: «Все виконано, ваша величність». До Лозена, шанобливо вклоняючись, приходили найстаріші жителі острова і називали себе його «покірними слугами». Лозен викликав до себе чарівників, і маг Ерлі схилявся перед ним в низькому поклоні, висловлюючи готовність в будь-яку хвилину служити своєму панові. «Зроби так, щоб я міг ходити!» — кричав на нього Лозен і бив по своїх омертвілих паралізованих ногах слабшаючими руками.
На що Ерлі незмінно відповідав: «Як відомо вашій величності, моєї жалюгідної майстерності для зцілення вашої недуги недостатньо, але я вже послав за найбільшим цілителем Земномор'я з далекого острова Нарведен, і як тільки цей цілитель прибуде сюди, то, я впевнений, ваша величність знову отримає здатність ходити і навіть танцювати Довгий Танець».
І тоді Лозен починав викрикувати прокляття і плакати, раби приносили підноси з вином, солодощами і фруктами, а маг, задкуючи і кланяючись до землі, поспішав забратися геть, не забуваючи, правда, упевнитися, що параліч, викликаний закляттям, тримається міцно.
Йому було набагато зручніше, щоб королем залишався нерухомий (хоч і неймовірно примхливий) Лозен, ніж самому відкрито правити Хавнором. Військові люди не довіряли магам і чарівникам і часто публічно відмовлялися їм підкорятися. І якою б великою не була сила того чи іншого мага (якщо тільки це не був ворог Морреда, звичайно!) він, навіть захопивши королівський трон, все одно не зміг би керувати ні арміями, ні флотами. Люди звикли боятися Лозена і як і раніше підпорядковувалися йому, хоча тепер уже скоріше за звичкою, але це була настільки стара звичка, що в'їлася їм в плоть і кров. Як не дивно, але вони довіряли Лозенові, пам'ятаючи про те, яку могутність він отримав завдяки своїй сміливій стратегії, твердому керівництву і абсолютній жорстокості; ну і, природно, простий народ наділяв свого правителя такою владою, якої у нього ніколи і в помині не було — наприклад, здатністю керувати тими чарівниками, що жили у нього при дворі.