Тепер, правда, при дворі, крім Ерлі, не залишилося жодного справжнього чарівника. Була ще, мабуть, парочка жалюгідних чаклунів, а всіх інших Ерлі вигнав або вбив одного за іншим — всіх, хто міг би змагатися з ним, домагаючись особливої прихильності Лозена, — і ось вже багато років насолоджувався своєю, по суті справи, безмежною владою над Хавнором.
Ще будучи учнем, а потім помічником Геллука, він привернув увагу свого вчителя до навчання магів з острова Вей і незабаром виявив, що абсолютно вільний у своїх діях, поки Геллук чаклує над своєю дорогоцінною ртуттю, якою захопився понад всяку міру. І все ж страшна загибель Геллука потрясла його. Була в ній якась темна таємниця, і для розгадки цієї таємниці Ерлі явно не вистачало знань. Або якоїсь конкретної людини. Закликавши на допомогу такого корисного підручного, як Винюхувач, Ерлі здійснив ретельне розслідування інциденту. Загалом, знайти те місце, де зник Геллук, не склало особливих труднощів. Винюхувач простежив його останні кроки аж до загадкового шраму на схилі пагорба і заявив, що Геллук покоїться саме там, глибоко під землею. Втім, Ерлі не мав ні найменшого наміру відкопувати його труп. А ось того хлопця, що тоді був разом з Геллуком, йому спіймати дуже хотілося, проте Винюхувач так і не зміг з'ясувати, чи цей хлопець теж спочиває під землею разом з чарівником, чи йому якимось дивом вдалося втекти, причому не залишивши ніяких слідів. До того ж після зникнення чарівника всю ніч лив сильний дощ, так що, коли Винюхувач, як йому здавалося, наскочив нарешті на слід, сліди ці в підсумку виявилися жіночими і привели до того місця, де ця жінка померла.
Ерлі не став карати Винюхувача за невдачу, але запам'ятав її. Він не звик до невдач і терпіти їх не міг. І йому дуже не сподобалося те, що Винюхувач розповів про це хлопчику на ім'я Видра, причому розповів мало не з захопленням. Це Ерлі теж добре запам'ятав.
Жага влади живить себе, пожираючи все навколо, і стає все сильнішою в міру того, як розростається, і тепер Ерлі буквально «помирав від голоду». Те, що він фактично правив Хавнором, а острів за останні десять років перетворився на справжню країну жебраків, приносило йому мало задоволення. Який зиск у володінні троном Махаріона, якщо на ньому сидить вічно п'яний каліка? Яку славу можуть принести чудові столичні палаци, якщо в них ніхто не буває, крім рабів і інших плазуючих перед Ерлі і Лозеном лизоблюдів? Так, Ерлі міг отримати будь-яку жінку, яку хотів, але жінки висмоктували з нього магічну силу, і від жінок він відмовився без жалю, не підпускаючи до себе жодної. Зате він мріяв про ворога, про гідного противника — він мріяв битися з ним і знищити його.
Ось уже більше року його шпигуни доносили про те, що всюди в його королівстві шириться рух інсургентів, очолюваних бунтівними чаклунами, і ці інсургенти називають себе «Союзом Руки». Мріючи відшукати довгоочікуваного противника, Ерлі одного разу навіть вистежив групу таких заколотників. Виявилося, що вона складається в основному з бабусь, а також робочого люду — двірників, канавокопачів, бляхарів і подібного наброду. Там було навіть кілька зовсім маленьких хлопчиків. Принижений і розлючений, Ерлі наказав стратити всіх без розбору, включаючи також донощика. Це була публічна страта, вчинена ім'ям Лозена за злочинну змову проти короля. Можливо, це було навіть корисно для зміцнення його влади — надто вже давно в країні не було подібних потрясінь. І все ж на публічну страту Ерлі погодився неохоче. Він не любив подібних вистав; не любив страчувати тих, кому вдалося змусити його боятися. Він вважав за краще розправлятися з такими людьми по-своєму і в більш відповідний час. Щоб служити живильним середовищем покори, страх повинен бути раптовим. Ерлі необхідно було бачити, як люди бояться його, потрібно було відчувати їх жах, нюхати його, пробувати на смак. Але оскільки він правив під ім'ям Лозена, який тримав в покорі свою армію і флот, то йому доводилося триматися на задньому плані, а свої справи влаштовувати за допомогою рабів, учнів і шпигунів.