І раптом Ерлі побачив, що на пагорбі навколо нього товпиться безліч людей — чоловіки і жінки, люди похилого віку і діти, живі і мертві, причому душі мертвих юрмилися серед живих. Ерлі стало страшно. Він навіть присів навпочіпки і спробував вимовити закляття, яке приховало би його від усіх цих людей.
Але ніякого закляття він не вимовив. І зрозумів, що у нього зовсім не залишилося чарівної сили. Вся вона кудись зникла, пішла з нього, витекла в цей жахливий пагорб, в цю жахливу землю у нього під ногами, покинула його! Він більше не був чарівником, він став пересічною звичайною людиною, такою ж, як всі інші, і він був безсилий.
Ерлі розумів це, розумів чудово, але все ще намагався вимовити слова закляття, все ще здіймав руки в наказовому жесті, все ще стрясав кулаками в безсилій люті. А потім подивився на схід, напружуючи зір і сподіваюсь побачити виблискуючі на сонці весла бойових галер і їх вітрила. Вони йдуть сюди, його кораблі! Вони врятують його і покарають всіх цих людей і цю непокірну жінку!..
Але вітрил він не побачив; він побачив тільки туман. Густий туман повис над водою, огорнувши затоку і приховав море за межами острова. І туман цей все згущався, ставав темнішим, а на морі неквапливо починали здуватися хвилі, віщуючи бурю.
Земля, обертаючись навколо своєї осі і повертаючись до сонця тією чи іншою стороною, змушує ніч і день змінювати один одного, але всередині землі панує ніч. Медрі йшов в суцільній темряві. Він дуже сильно кульгав, і у нього часто не вистачало сил, щоб підтримувати чарівний вогник. Коли гас і цей крихітний вогник, йому доводилося просто зупинятися. Тоді він опускався на землю і засинав. Але цей сон не був схожий на смерть і ні разу не перетворювався в неї, як йому спершу здалося. Він прокидався цілком живим, хоча з не вельми приємними відчуттями — від холоду, від болю, від нестерпної спраги. І все ж, як тільки йому вдавалося запалити чарівний вогник, він піднімався на ноги і йшов далі. Він жодного разу не бачив Анеб, але знав, що вона поруч. Це вона вела його. Іноді йому траплялися дуже великі печери. А іноді — справжні озера з такою нерухомою водою, що було страшно порушувати цю нерухомість, але все ж він пив з них. Йому весь час здавалося, що він заходить все глибше і глибше в надра земні, аж раптом він вийшов на берег чергового озера, найбільшого з тих, що йому досі траплялися, і після цього почався явний підйом. Тепер уже він вів Анеб, а вона лише слідувала за ним. І він уже міг вимовити вголос її ім'я, хоча вона йому не відповідала. Але ніяких інших імен він вголос вимовити не міг, зате міг думати про дерева з Гаю, про коріння тих дерев… Тут було справжнє царство деревних коренів. Як далеко простгається цей ліс? Так далеко, як зазвичай простягаються ліси. І тягнуться так довго, як життя людей, коріння яких таке ж глибоке, як коріння дерев. І все це триває, поки листя в Гаю відкидає на землю різьблені тіні… Але тут не було ні світла, ні тіней, тільки тьма, і Медрі вперто йшов вперед, поки не побачив перед собою Анеб. Її блискучі очі у хмарі пишного кучерявого волосся… Озирнувшись, вона деякий час дивилася на нього, а потім раптом звернула вбік і легко побігла кудись вниз по пологому схилу — в темряву.
І він раптом помітив, що темрява навколо вже не така щільна, і відчув на обличчі слабке дихання вітру. А далеко попереду виднілося світло, неясне, слабе, але, здається, справжнє, не чарівне. І Медрі пішов вперед, точніше, поповз, приволочуючи праву ногу, бо вона вже не витримувала його ваги. Просуваючись все далі, він незабаром відчув земні вечірні запахи і побачив кусочок вечірнього неба, яке просвічувало крізь гілля і листя величезного дерева. Вигнутий дугою корінь величезного дуба утворював майже арку над входом до печери, і цей вхід був такий вузький, що великий борсук і вже тим більше людина насилу могла би в нього протиснутися. Але Медрі розширив діру і нарешті опинився не поверхні. А потім ліг прямо біля коріння дерева і став дивитися, як меркне вечірнє світло, і як серед листя загоряються перші зірки.
Саме там і знайшов його Винюхувач — в декількох милях від того шраму на схилі пагорба, на галявині великого лісу Фаліерн.
— Нарешті я тебе наздогнав! — задоволено сказав старий, дивлячись на розпростерте на землі брудне тіло Медрі, яке здавалося абсолютно неживим. І тут же додав з жалем: — Тільки занадто пізно. — Він нахилився, намагаючись підняти мертвого і побоюючись, що йому доведеться просто волочити його по землі, але тут відчув в лежачому без почуттів тілі слабке биття життя і радісно вигукнув: — То ти живий! Ну то давай, прокидайся, хлопче! Прокинься! Ей, Видра!