— А раніше ти все більше до допомоги своєї подружки вдавалася, щоб молі не було, га? Чи ви з нею більше чи не подружки?
— Ні, - сказала Т'юл тихим рівним голосом, — більше не подружки.
— От і прекрасно! — вигукнув Голден. — А що з її дочкою сталось? Я чув, вона пішла з бродячими жонглерами?
— Так, пішла. З одним музикантом, — поправила його Т'юл. — Ще минулого літа.
— Скоро твої іменини, — сказав Голден синові. — Влаштуємо свято! Треба ж і нам трохи повеселитися, послухати музику та потанцювати. Дев'ятнадцять років! Цей день треба гарненько відзначити!
— Але я збираюся в Істхілл з Сулом.
— Ні, ні, ні! Сул прекрасно впорається і сам. А ти залишишся вдома, і ми влаштуємо справжній бенкет. Ти славно попрацював, мій хлопчику! Ми наймемо цілий оркестр. Чий оркестр найкращий? Тарра?
— Батьку, мені зовсім не хочеться веселитися на бенкеті, - сказав Діамант і встав, напружений, як стривожений кінь. Він уже переріс батька і став ширше його в плечах, так що коли він несподівано випрямлявся на повний зріст, то виглядав справжнім велетнем. — Я краще в Істхілл поїду! — І він поспішив піти.
— Що з ним таке? — запитав у дружини Голден, сам, втім, розуміючи, що це питання скоріше риторичне. Т'юл тільки подивилася на нього і нічого не сказала у відповідь.
А коли Голден пішов у якихось своїх справах, вона знайшла сина в кімнатці рахівника, де він переглядав папери — довгі-довгі списки найменувань товарів і чисел, дебет і кредит, доходи і витрати…
— Ді, - гукнула вона його, і він підвів голову. Обличчя в Діаманта все ще було по-дитячому округлим, і ніжна шкіра нагадувала персик, Але риси стали куди більш різкими, а очі — дуже сумними.
— Я зовсім не хотів ображати батька, — сказав він.
— Якщо він хоче влаштувати бенкет, він його все одно влаштує, - сказала Т'юл. Голоси у них зараз були дуже схожі: обидва досить високі, які звучали приглушено і стримано. Вона присіла на табуретку поруч з його конторкою.
— Я не можу… — сказав він і раптом замовк. Потім договорив: — Я дійсно не хочу влаштовувати ніяких танців, мамо!
— Батько влаштовує не танці, а оглядини, — сухувато пояснила Т'юл, любовно поглядаючи на сина.
— Мені немає до цього ніякого діла.
— Я знаю.
— Справа в тому…
— Вся справа в музиці, - договорила вона за нього.
Діамант кивнув.
— Але, синку, немає ні найменшої причини, — вона раптом заговорила голосно і пристрасно, — ні найменшої, розумієш, відмовлятися від того, що ти любиш!
Він взяв її руку і поцілував.
— Не можна змішувати такі різні речі, - сказав він. — Треба би, але не виходить. Я сам до цього висновку прийшов. Коли я пішов від Майстра Хемлока, то думав, що зможу і те, і те, і інше… Розумієш? Що зможу одночасно займатися магією і музикою, бути батькові гарною підмогою і любити Розу… Але з цього нічого не вийшло. Ні, не можна все-таки змішувати такі різні речі.
— Можна, можна! — вигукнула Т'юл. — Все на світі пов'язане, перемішане…
— Може ти і права — але це для жінок! А я чоловік… І я не можу бути двоєдушним, мамо!
— Двоєдушним? Ти? Ти ж відмовився від магії, розуміючи, що якщо не відмовишся, то зрадиш її!
Він слухав її, явно приголомшений тим, як глибоко і добре вона знає його душу, і заперечувати не став.
— Але чому… — запитала його мати, — чому ти відмовився від музики? Цього я зрозуміти не можу!
— Я повинен мати тільки одну душу. Я не можу грати на арфі і одночасно укладати угоди або торгуватися, купуючи нову партію мулів. Я не можу складати балади і одночасно підраховувати, скільки ми повинні заплатити збирачам каштанів, щоб їх не переманив Лоубау! — Його голос злегка тремтів, а очі вже не були сумні: в них горів гнів.
— Виходить, ти сам себе зачарував, — сказала Т'юл. — У точності як той твій чарівник, коли наклав на тебе закляття, щоб тебе «убезпечити», щоб ти вічно жив серед торговців мулами, складальників каштанів і тому подібних людей. — Вона з такою зневажливою люттю вдарила кулаком по товстому гросбуху, повному відомостей про товари і платежі, ніби хотіла розбити його вщент. — Ти наклав на себе закляття вічного мовчання, синку, — з гіркотою промовила вона.
Діамант довго мовчав, потім запитав:
— А як ще я міг вчинити?