Журавель здивовано повів головою на Сяника і ворухнув одним крилом. Хлопець замахав руками, ногами затупотів, ніби хотів перелякати птаха. Журавель подріботів од Сяника, а хлопець кинувся навздогін, кричав:
— Дзьобом він умів писати, а ногами вмів читати!..
— Та не жени його! — сказала вчителька. — Ну куди ж йому посеред ночі летіти?
Сяник слухняно зупинився й невдовзі повернувся до Ніни Семенівни. Подалік темнів журавель, ледь-ледь видний. Він, певне, ішов до очеретів, бо лиш маячів… Раптом звідти почулося приглушене шелепання, наче хтось біг по мокрій траві, далі важко, з присвистом, залопотіли крила, й густі їхні помахи стали віддалятись.
— Полетів! — засміявся Сяник. — А ви не вірили!
— Чого ж, я також вірила, — відповіла вчителька, маючи на гадці своє.
Вони постояли, прислухаючись, чи ще не почують свого журавля, а потім подалися додому, і Сяник дорогою взявся розказувати, як йому попався до рук отой журавель.
ІНОПЛАНЕТЯНИН
— Галю!..
Хто це кличе? Може, причулося? Голос якийсь дивний — тихий, і водночас причаєна сила в голосі. Звідки ж голос долинув? Здається, від хліва, з-за кущів малини.
І Галя скрадливо ступає до малини, вглядаючись у густі зарослі. Їй боязко і цікаво.
Та нікого немає в малиннику, тільки засокорила курка — й вискочила. Але не могла ж їхня зозуляста курка покликати Галю на ім’я.
Може, хтось пустує, грається?
— Галю!..
Нею аж тіпнуло від цієї сподіваної несподіванки: знову хтось кличе. А звідки голос почувся? Наче з-за слив, з вулиці. Е-е, більше не побіжить, ні.
«О, мама наказувала принести води з джерела», — згадує Галя. Йде в сіни, щоб узяти відро на лавці за дверима, — й торопіє, бо за дверима на лавці стоїть відро, повне води! Бляшані боки відра ще мокрі, ще не обсохли, наче воду щойно принесли.
Та не може бути! Ще не так давно відро стояло порожнісіньке. Галя добре пам’ятає. То де взялася вода?
І їй стало лячно, й вона вже не всміхається: хтось кликав, хтось приніс воду.
Якась дивна тривожна сила виштовхує Галю з хати надвір — і через город вона біжить до джерела на леваді. Хто це сидить біля джерела під кущем калини? Галя вже не біжить, сторожко приглядаючись, — і впізнає однокласника:
— О, Кучмій! Чого ти тут, Кучмій?
— Бо я Кучмій, — відказує він, світячи впертими очима-тернинами.
— Слухай, ти нікого тут не бачив? — підозріливо приглядається до нього.
— Бачив, — таємниче відказує Кучмій, блимаючи спідлоба. — Ходив тут і ходить…
— Кого бачив? Хто ходить?
— А ти мовчатимеш, не розкажеш нікому?
— Мовчатиму й не розкажу, тільки не бреши.
— Ходить коло вашої хати й ходить, — зводячись на ноги, похмуро каже Кучмій. — Можна сказати, інопланетянин.
— Хто? — Галя не може второпати. — Звідки?
— А звідти, — показує пальцем у небо. — З космосу.
Галя починає голосно реготати з вигадника, а пересміявшись, питає:
— Ти його бачив? Де?
— Бачив отам-о коло вашої хати, він і в хату заходив.
— Коли?
— Недавно. — Кучмій відповідає так серйозно, що й Галя серйознішає. — Бачив його так, як оце тебе.
— Який він? Його видно?
— Ти не повіриш… Його видно — й раптом не видно. Ось є — і вже нема, ось не було — і вже є. Худий і високий, до двох метрів, на лиці — зелений і фіолетовий, руки висять за коліна.
— Чого ж він тут ходить?
— Чого, чого, — передражнив. — Може, тебе любить, ось і ходить. Хіба тих прибульців з космосу розбереш? Ти ось краще скажи: підемо з тобою до кінотеатру в кіно? Про шпигунів…
— Тю! — здивувалася Галя. — Щоб я з тобою в кіно пішла, еге, щоб сміялися з мене…
— А з ким підеш?
— З інопланетянином, от!
— А не побоїшся?
— Я нічого не боюся.
Кучмій, похнюпившись, іде левадою геть. А Галя знає, що ніякого інопланетянина тут немає, та все-таки оглядається: може, десь є?..
А це що за пластинка пластмасова в траві блищить, що написано на пластинці? Галя схиляється, обережно бере в траві прямокутну оранжевої барви пластинку, а на ній випалено: «Галю, я тебе люблю».
Розгубившись, Галя не знає, що чинити зі своєю знахідкою, пластинка пече їй долоні, мовби справді ця пластмасова пластинка — з космосу. Невже це робота оцього інопланетянина-невидимки? Але ж не міг Кучмій, куди йому…
Галя остерігається тримати знахідку в руках — і ховає в траву, стромляє в землю, щоб ніхто не знайшов. І проворно озирається, чи ніхто не стежить за нею. Ніхто не стежить, ось тільки сорока прилетіла й стрекоче на вербі. Стрекоче й стрекоче, немов інопланетянина бачить.