Але ще покличе, авжеж, такий чудний той інопланетянин. Справжній інопланетянин, ні в кого нема такого, тільки в неї…
ДИКІ ГУСИ
— Як тут у вас багато пташок на дніпровських кручах!
— Дідунь розказує, колись було більше. І водилися такі, що тепер уже не водяться.
— Чому не водяться?
— Бо перевелися.
— А може, полетіли до вирію — і назад не повернулися?
— Е-е, так не буває. Пташки завжди з чужини повертаються на батьківщину, де народилися. Хай то з Індії повертаються, хай то з Африки летять назад.
— І як тільки вони вгадують летіти й туди, й назад?
— Ніхто не знає. Навіть не знають учені. Мабуть, лише самі пташки і знають, але хіба вони розкажуть?
Понад їхніми головами, зовсім низько, рівно б’ючи крильми, мерехтячи білим підпушком грудей, пролетів табунець диких качок.
— У дніпровські плавні полетіли, — мовив Васько Васюра, провівши поглядом качок, які хутко й зникли поза верхівками ясенів. — І навіщо тільки полюють на них?
Вони прислухалися, наче в ранковій тиші сподівалися почути рушничні постріли. Проте ранкову тишу порушував хіба що легкий шурхітливий шелест листя на чагарниках поблизу. Та й не близько дніпровські плавні, звуки рушничних пострілів звідти не долинають сюди, окрай поля.
— Тихо, — з гамованою радістю сказала Надійка.
Радість у її очах мала синій колір волошок, на яких іще не протряхла роса.
Вони сиділи окрай поля поміж кущами шипшини, гілля якої було рясно обнизане кораловими ягодами. Трохи збоку, сховане за деревами, ховалося село, а прямо перед ними слалося поле. Сонце вже зійшло, випило досвітній туман, проте де-не-де віддалеки снувалися попелясті пасемця, ледь погойдуючись над полями, але і їх скоро мало висушити сонячне проміння.
Вони, сидячи поміж кущами шипшини, обоє прислухалися, намагаючись не пропустити жоден звук.
Принюхуючись до вітерцю, що долинав із поля, Васько Васюра сказав:
— О, хлібом пахне вітер.
— А я не чую, щоб хлібом пахнув, — принюхуючись, мовила Надійка.
— А ти пересядь на моє місце.
Вона вдячно подивилася на щедрого Васька Васюру, пересунулася на його місце на прижовклій траві — й аж заплющилася:
— Ой, пахне славно!
Васько Васюра хотів сказати, що вітер пахне хлібом і там, де щойно сиділа Надійна, але змовчав чомусь.
— А може, не прилетять, ми тільки марно чекаємо? — озвалась Надійка.
— Повинні б прилетіти. Ще рано.
І Васько Васюра став пильно вглядатися ген-ген у небеса над горбистими полями. Горбисті поля, де заставлені ожередами соломи, де світячись білими валками вимолоченої соломи, слалися в млисту далечінь, і небеса над ними здавалися безмежними, спробуй обдивитися всі їхні простори! Але найпильніше він вглядався в сиво-блакитну далину понад гаєм, що темнів на обрії, бо, певен, дорога диких гусей з півночі на південь мала пролягати саме понад отим гаєм.
— Щось блищить ген-ген у полі, поміж валками, — помітила Надійка.
Васько Васюра примружився: і справді, вогник мерехтливий зблискував поміж валками пшениці, і той вогник мінився сліпучими іскрами.
— Ага, блищить, — згодився.
Надійка вже знову дивилася в небо.
— І лелек у вашому селі багато…
— Ну, щоб так багато, як ти кажеш, то ні, але водяться.
— І коло самого села, біля дороги. Там такий електричний стовп стоїть. Лелеки звили гніздо на електричному стовпі й навіть лелеченят висиділи.
— Еге ж, висиділи, — згодився Васько Васюра.
— А кругом же машин повнісінько! І туди, й сюди снують по дорозі, а їм зовсім не страшно, й не дивляться на машини.
— Лелеки вже позвикали до всього.
— А якби влучила блискавка?
— Та ну…
— Або навіть не просто блискавка, а кульова, кругла?
— Та ну! — й зовсім поблажливо сказав Васько Васюра. — В інші стовпи не влучає? Не влучає. To чому повинна влучити саме в той електричний стовп, де лелеки?
Сонце вже височенько підбилося над землею і гріло все палкіше, їм аж душно стало в шипшинових кущах. Тонкі сувої туману й зовсім розсмоктались над землею. Горбаті поля відкрились у таку немислиму далечінь, у яку влітку й не відкривались, бо були позаростали хлібами.
— О, чуєш? Курликає!
— Курликає? Де?
— Може, там… А може, й там… Либонь, журавлі…
Вони летіли жадібними очима в блакитні безмежжя над полями, сподіваючись побачити перелітних журавлів, але погляди їхні тонули в сонячній млі небес — і нічого там не бачили, схожого на ключ журавлиний. Може, Васькові Васюрі лише причулося? А може, так високо пролягає сьогодні журавлина дорога в небі, що і їхнім молодим очам туди не сягнути? Й коли вони стомилися шукати журавлиний ключ, то Васько Васюра запитав: