— Ти вже їдеш скоро додому, в Київ?
Голос його так сухо прошелестів, наче осока на вітрі.
— А ти знаєш? — здивувалася Надійка.
— Знаю, — відвів очі вбік.
— Гм, ти знаєш, — усміхнулася Надійка. — А звідки?
Васько Васюра ховав похмурі шершнюваті очі.
— Ну, звідки? — допитувалася.
— Знаю — та й годі… Ось ти їдеш, а в нас саме така пора почнеться!
— Яка пора?
— Осінь…
— І в Києві почнеться осінь.
— Хіба в Києві така осінь, як у нас? — здивувався Васько Васюра. — Ти наші садки бачила чи не бачила? Та що садки! Ген по дніпровських кручах скільки диких слив росте, як нападає з гілля — всю землю вистелено сливками. А горіхів скільки на ліщині! Хочеш — сам зривай, а коли лінуєшся зривати, чекай, коли попадають, тоді тільки не лінуйся згинатися, шукати в траві.
— А білки на горіхи є?
— А хіба ти не бачила білок? Є білки, вони теж люблять горіхи, але не бійся, і тобі вистачить, і білкам.
Надійка стиха засміялась, що він так ото сказав про неї та про білок, мовляв, усім горіхів ліщинових вистачить.
— А бачила, скільки в нас їжаків?
— Ти й сам наче їжак, — торкнулась його коротко обстриженої, колючої голови.
— Побачила б ти, як вони яблука носять на своїх голках. Ото сам собі настромить на голки й несе, готує припаси на зиму.
— А ти на своїх голках умієш носити яблука? — Надійка знову пустотливо пучками пальців торкнулась його голови. — Так, як їжак?
— Ет, придумала жартувати. Давай краще вистежувати диких гусей, а то й не побачимо, як пролетять мимо.
— А ти ж казав, що вони отуто в полі сядуть? Аби перепочити після важкої дороги?.. Перед іще важчою дорогою?
— Авжеж, сядуть, коли летітимуть… А коли вже перепочили десь?..
Вони видивлялись у небесах на політ диких гусей, які вже начебто мали летіти. А може, Васько Васюра помиляється? Може, дикі гуси ніколи й не летять із півночі на південь понад цим придніпровським селом? Надійка раптом втратила цікавість до сонячних блакитних небес. Бо скільки можна чекати? Та й пора до баби Одарки, адже сьогодні має з Києва прибути машиною батько, щоб забрати її з матір’ю додому. Вона опустила стомлений погляд униз і вигукнула:
— Дивися, дивися!
Васько Васюра першої миті подумав, що вона побачила диких гусей.
— Де, де? — запитав, дивлячись угору.
— Вниз подивися, отуди… — Надійка показувала рукою в поле. — Там, де блищало, тепер дим, подивися!
Справді, понад валками пшениці, там, де недавно вони бачили загадковий блискітливий вогник, тепер колихався дим. Дим колихався майже прозорий, він майже не розтікався понад землею, і здавалося, зараз так само розтане в сяйві дня, як і появився. Проте дим не зникав, а вперто погойдувався і, здавалось, погустішав.
— Земля горить? — запитала Надійка.
— Хліб загорівся, — самими губами проказав Васько Васюра, зводячись між шипшинових кущів.
— Неправда… Бо як він міг загорітися?
— Побігли! — скочив на ноги Васько Васюра.
І побіг на той дим, що снувався в полі над валками соломи.
Йому ще не вірилось в пожежу, бо де та пожежа могла взятися? Ніхто не підпалював, адже вони все добре бачили. Та чим ближчав косатий дим, Васько Васюра упевнювався: пожежа.
Загорівся один валок, від нього вогонь перекинувся до сусіднього валка, ось-ось міг перескочити далі. Наче осатанілий, Васько Васюра став відкидати суху солому далі від вогню.
Задихаючись, ковтаючи дим, він порозкидав один валок, порозкидав другий і тепер уже тільки стежив, чи немає десь близько для вогню поживи, щоб вогонь переметнувся, щоб упився жадібними золотими зубами.
Сяйливі вогники де-не-де спалахували на стерні, але він став затоптувати їх ногами. І Надійка, надбігши на поміч, також топталася ногами по стерні, нищачи оті курні сяйливі вогники.
Пожежа так і не встигла розгорітися на всю силу, як вони погасили її, і тепер лише дим снувався в повітрі, вився попіл, і гіркий чад щипав у носі та в горлі.
— А чого загорівся? Хто підпалив?
Надійка розгублено роззиралася обіч, немов усе-таки сподівалася побачити того зловмисника, який додумався спалити все поле. Це б вогонь перекинувся далі й далі, і до отих ожередів, що видніють у полі, і до лісу, й до села, бо погода стоїть суха та сонячна, за такої погоди тільки й палати пожежам.
І, здається, не могла повірити, що вони запобігли цій пожежі.