Васько Васюра ступив до спаленого валка соломи, який обернувся на купу тріпотливого попелу, підняв щось із землі.
— Ось…
У його руці блищало прозоре денце від розбитої пляшки.
— Сонячне проміння заломилося в цьому склі — і спалахнула солома.
— Ми ж бачили, як воно блищало, — взяла з його рук оте прозоре денце пляшки.
— Бачили, — винувато згодився Васько Васюра. — І хто його тут кинув? А ти молодець, не злякалася.
Уже могли б і йти звідси, але Васько Васюра не квапився, занепокоєно озираючись довкола, чи ще де не видніє вогонь, чи не курить.
Надійка замірилася викинути скло, проте Васько Васюра перехопив її руку, відібрав круглий уламок.
І Надійка почервоніла, бо від сорому кров несподівано прилила до щік.
— О, подивися, якась машина стала край поля, чоловік вийшов із машини, — сказав.
— Та це ж мій тато з Києва приїхав по мене! — зраділа Надійка. — Це він! Це його машина.
Впізнавши батька, Надійка прожогом побігла по стерні на край поля, де стояла оранжева машина, від якої назустріч їй ішов кремезний чоловік у жовтій шкіряній куртці.
Наче схаменувшись, Надійка зупинилась на мить, помахала Васькові Васюрі рукою, щось прокричала — й знову побігла прудко назустріч батькові.
— Приїжджай! — крикнув услід Васько Васюра. — Ти приїдеш?
Але Надійка, звісно, не почула.
Ось вона вже біля батька, ось вона вже в батькових руках, ось уже він підкидає свою донечку вгору, ловить, знову підкидає.
Хоч дим від пожежі розвіявся, проте Васько Васюра відчув, що йому дряпає в очах так, наче від диму, й зір затуманився. Коли протер очі, то в очах розвиднилося, і напрочуд чітко вгорі над собою він побачив темний ключ якихось важких, ширококрилих птахів.
Птахи летіли впевнено, долаючи неблизьку дорогу, і Васько Васюра подумав, що це — дикі гуси, яких він таки дочекався, бо чекав не марно.
І ще йому додумалося, що дикі гуси таки захочуть опуститися на їхньому полі за селом, щоб відпочити з дороги, щоб подзьобати пшеничного зерна, якого стільки розсипано на землі.
А що Надійка вже сіла в машину й не могла бачити птахів у небі, то він зірвався з місця, побіг із криком:
— Постривай! Дикі гуси летять!
Він біг і кричав:
— Дикі гуси зараз сядуть на землю!
Мабуть, ніхто в машині не помітив Васька Васюру, бо ось машина рушила й плавно покотилася окрай поля.
— Надійко, постривай, дикі гуси летять!
За машиною здіймалася хмара сірої куряви, за тією курявою нічого вже не можна було побачити з машини, а йому здавалося, що таки можна — якщо не роздивитись, то хоч почути голос його.
— Надійко, дикі гуси!
Таки мусив спинитися, бо машина вже зникла на сільській околиці, лише курява сіріла в повітрі. В горлі йому щипало, наче від чадного диму. Похнюплено звісивши голову, Васько Васюра обернувся назад, шукаючи в полі поміж стерні диких гусей, сподіваючись, що вони таки опустилися з неба, щоб відпочити, щоб підкріпитися перед далекою дорогою, подзьобавши розгубленого зерна.
Проте диких гусей на стерні ніде не було.
Лише ген-ген віддалік означувалося місце недавньої пожежі, яку вони погасили удвох із Надійкою.
Розгублений, він підвів погляд угору, понад полями, подивився в тому напрямку, в якому полетіли птахи, сподіваючись усе-таки ще побачити їхній табун у небі, але в небі і слід їхній прохолов, небо сяяло ясною пусткою, наче зовсім недавно великі птахи й не летіли у вишині.
В ГОСТІ ДО БІЛОГО СВІТУ
Якимівна допитувалася в Тараса:
— Ходив сьогодні в левади? І, мабуть, копався в копанці, бо сам схожий на зелену жабу. Як там жаби в левадах?
Лишенько, і дались ото бабці Якимівні зелені жаби: сьогодні допитується за них, учора допитувалася, позавчора! Вчора та позавчора варто було хоч трохи поквакати зеленим жабам у левадах за їхнім городом — і вже в небі назбиралися хмари, і вже з хмар пішов дощ. І чому зелені жаби, яких так багато водиться в левадах, люблять дощ? І чому тільки накликають дощ своїм кваканням? Ураз усім їм порозв’язувалися широкі пельки, враз поквакали гуртом — і вже дощ! Ну, гаразд, вам, зеленим жабам, весь час кортить дощу, але чому разом із вами повинен мокнути він, Тарас? А може, йому, Тарасові, хочеться ясної сонячної погоди, щоб піти до річки чи в ліс?!
— Чого мовчиш? — допитувалась Якимівна. — Розказав би своїй бабці, як там квакуші…
— Квакуші! — не без серця обізвався Тарас. — Якби ж то вони сиділи у копанках, а то всі повилазили з копанок, геть усі чистісінько!