— Геть усі чистісінько? — не повірила Якимівна.
— І ногою не можна ступити, щоб не наступити!
— І співають?
— Та хіба вони співають? — здивувався Тарас. — Зелені жаби квакають.
— А сьогодні квакають?
— Мовчать, наче їм сьогодні позачіплювало нарешті. А то ж так верещали вчора та позавчора.
— Ото вони повилазили з копанок і мовчать на гарну погоду, внучку.
— А звідки вони знають про гарну погоду? — не повірив.
— О, зелені жаби знають. Більше за тебе знають, бо такі вони вдалися… Ти, внучку, чого в замурзаній сорочці? Одягни чисту, бо підемо з тобою. У гарну погоду можна й піти нарешті, спасибі зеленим жабам, а то стільки чекали від них цього доброго віщування!
Якимівна дістала зі скрині полотняну вишиту блузку, зодягнула, а на шию собі почепила разки старовинного намиста. І відразу — наче помолодшала, її бляклі очі посвіжішали, на губах запурхав усміх.
— Перевдягнувся, внучку? А тепер ще й причешися, бо куди ото непричесаним іти.
— Хіба ми в гості?
— Питаєш, чи в гості? Може, і в гості, хто знає.
— А до кого?
— До світу білого, внучку, до світу.
Не втямив Тарас, як це вони йдуть у гості до білого світу, але змовчав. Минулого тижня вони вдвох ходили в гості до баби Федори, пригощала їх варениками з суницями. Позаминулого тижня ходили до баби Куниці, пригощала їх молодим медом, бо в баби Куниці дід Куниця чи не наймудріший на всеньке їхнє село пасічник. Ще позаминулого тижня були на толоці, на толоці всякої всячини смачної вдалося покуштувати. А це куди йдуть? У гості до білого світу? А якими ото ласощами почастує білий світ?
Як ішли поміж вербами в левадах, зелених жаб і справді було повнісінько кругом, а на стовбурі сухої поваленої верби сидів цілий їхній зелений рядочок!
— Не співають, а мовчать на гарну погоду, — тішилась Якимівна.
— Та хіба ж вони співають, а не квакають? — знову не втримався Тарас.
— Е-е, внучку, все співає, навіть жаби. Ось лишень послухай.
Тарас прислухався — і неподалік у рясних вербах почув голос зозулі.
— Співає зозуля, роки мої лічить.
— Так то ж зозуля! — вигукнув Тарас.
Налетів вітер, скуйовдив чуба, й він подумав: ото ж треба було розчісуватись, коли йдуть у гості до білого світу! Невже для вітру? Чи для зозулі, яка вже вмовкла, так несправедливо мало налічивши років для бабці Якимівни?
Барвиста вивільга пролетіла понад верболозами. Тарас сподівався, що вивільга заспіває, але птаха зникла без співу в чагарниках.
— Чому вивільга не заспівала? — поцікавився, ступаючи стежкою слідом за Якимівною.
— А чого їй співати без потреби? Тільки тому, що ми їй зустрілися? Е-е, ні, в птахів є свої причини для співу, як і в людей.
— У птахів — як у людей? — засміявся Тарас.
— А ти ж думав! А в людей — як у птахів…
— Ну, ви вже зовсім набалакаєте, — ще голосніше засміявся Тарас.
У кроні ошатного осокора, що лиснів-мінився сиво-сріблястим листям, несподівано каркнула ворона.
— О, заспівала! — поглузував Тарас.
— Авжеж, заспівала, — й не всміхнувшись, заперечила Якимівна. — Бо в неї свої пісні… А хіба немає таких людей, які співають так, як ця ворона?
«Гм, справді», — майнуло йому в думках.
Левадами вийшли на сільську околицю до річечки-струмка, що синів, неначе розквітлий льон. Цей живий плюскітливий льон цвів у пологому вибалку, а довкруг лавами стояла пшениця. Пшениця росла Якимівні до пояса, а його, Тараса, то й зовсім ховала з головою. З пшениці де-не-де виглядали червоні маки та блакитні волошки, чистими білими вічками дивилася березка.
— Жайворонка чуєш?
Угорі й справді співав жайворонок, та так високо, що Тарас ледве нагледів пташину. Вгорі тріпотіла крильцями маленька сіра грудочка, трусячи й трусячи на поля іскристі звуки.
Пройшли понад ручаєм-струмком уперед, а тут, знову у високій високості над їхніми головами, тріпоче ще один жайворонок, заходячись безперервним щирим співом, сіючи й сіючи довкола тугі, срібні звуки.
— Усе в цьому світі співає, внучку, геть усе чистісінько…
Вусатий зелений колосок пшениці нагнувся над самою стежкою, на колоску мерехтіло червоне сонечко. Тарас проворно зловив цятковане дрібними цятками сонечко в жменю, підніс до вуха, чи співає. Сонечко ледь-ледь шаруділо в жмені, яку він боявся розімкнути, щоб не випустити сонечко. Може, й співає, тільки от у неволі не хоче. І, розмахнувшись, підкинув сонечко вгору над пшеницею — лети у білий світ, співай, коли й справді вмієш.
— Але ж куди ми йдемо в гості? До кого?
— Вже скоро… Бачиш оту грушу на горбі? Туди йдемо.