— Смішно, — спокійно сказав Глоба і всміхнувся. — Як це ти її можеш дістати? Там метрів п’ять, коли не шість глибини, а може й усі сім.
— Та це нічого, — хвилювався Вася, Від хвилювання на його щоках з’явилися червоні плямочки, і він ледве сидів на місці.— Я пірнав і глибше. А як ви думаєте, вона не зіпсувалася?
— Зіпсуватись вона не могла, тільки ти її не дістанеш.
— Петре Андрійовичу, — благально сказав Вася, — допоможіть мені хоч трошки, і я вам на все життя вдячний буду.
Глоба подивився на Васю, усміхнувся і сказав:
— Ну, коли ти вже так просиш, то, може, що-небудь ми з тобою і зробимо. Тільки коли ти справді можеш її дістати
— Я під кілем теплохода проплисти можу, а це важче, ніж пірнути на шість метрів, — випалив Вася.
Буйна радість закипала йому в грудях, він не міг говорити і тільки всміхався щасливою посмішкою.
Глоба бачив, що його план починає здійснюватись і теж повеселішав. Удвох з Васею вони почали виробляти точний порядок завтрашнього дня, бо Вася не згоджувався чекати більше жодної хвилини.
Та коли вже все було домовлено і залишалося тільки встати й піти на пристань замовити на завтра на ранок човна, до столика підійшов папа Мустам’які і дуже ввічливо звернувся до Васі.
— Пробачте, — сказав він, — але я маю інтерес, щоб ви щовечора приходили сюди і чверть години грали на скрипці. Я мав величезне задоволення, і в моєму серці було прекрасно. Цукерки, і морозиво— скільки хочете!..
— Нічого, нічого, — відповів замість Васі Глоба, — з мого племінника буде світовий скрипаль. Вам я раджу запам’ятати цей день, коли він грав тут.
— Можливо, дуже можливо, — зніяковівши, — а це з ним бувало дуже рідко, — пробурмотів папа Мустам’які й поважно пішов у свій буфет.
Розділ десятий
Андрюша і Вітя сиділи у своїй схованці, аж поки Глоба і Вася не вийшли з кафе. Вони мало не задихнулися від нетерпіння і від усіх тих новин, про які їм пощастило дізнатися.
Слідом за Глобою і Васею вони ходили до шлюпкової пристані. Там Глоба замовив на дев’ять годин ранку завтрашнього дня маленького тримісного човна.
Після того хлопці провели Васю і Глобу до самої хвіртки садиби мадам Кивенко Вони могли обговорити становище тільки тоді, коли з’ясувалося, що жодних подій сьогодні більше не буде.
Серйозно обговорюючи все, запропоноване Васі, вони, наче дорослі, будували найскладніші комбінації, вигадували неймовірні злочини, які їм ще належить розплутати. Кінець кінцем зрозуміли: самі вони мало можуть допомогти Васі. Тут була потрібна чиясь порада і серйозна допомога, а до кого звернутися хлопці не знали.
Вітя Огрінчук завжди надто захоплювався і зараз був певен, що Глоба має намір вчинити страшний злочин. Навіщо це було потрібно Глобі, він не знав, але був глибоко певний у своїй правоті.
Андрюша, трохи розважливіший за свого товариша, думав інакше. Правда, він теж припускав: тут не все гаразд, але про злочин він не думав.
Справді, навіщо Глобі обіцяти дістати для Васі скрипку, якби він до нього погано ставився?
Вася прекрасно грає на скрипці. Це захопило і здивувало обох хлоп’ят однаково, Вася навчився так гарно грати, а вони, хлопці, які знали чисто все в місті, навіть і гадки про це не мали. Це було навіть образливо.
Проте Васина музика їм дуже сподобалася.
Гуляючих на набережній стало вже зовсім мало, коли двоє хлопців вирішили, нарешті, піти до свого вчителя, до Бориса Петровича Короткова, і порадитися з ним.
Прийнявши таке рішення, хлоп’ята негайно ж рушили в дорогу і за кілька хвилин вже стояли перед дверима будинку, де жив Борис Петрович.
У всіх вікнах ще світилося, і хлоп’ята з полегшенням зітхнули: підіймати з ліжка Бориса Петровича вони не хотіли.
Кілька хвилин вони торгувалися перед дверима, кому постукати й кому першому зайти. Потім Вітя Огрінчук раптом набрався сміливості, і з таким виглядом, наче кидався у холодну воду, тричі сильно стукнув кулаком у двері і зупинився, чекаючи.
Чекати довелося недовго,
Двері прочинилися, і зігнута постать старенької бабусі з’явилася на порозі.
— Нам треба побачити товариша Короткова, — крикнув Вітя. Він крикнув це з усієї сили і сам здивувався, чого це він кричить.
— Заходьте, заходьте, голуб’ята — прошамкотіла бабуся, ширше розчиняючи двері.
Хлопці зайшли в кімнату.
— Ось тут він живе. В ці двері постукайте, — сказала бабуся і пішла.
Вже не торгуючись, Вітя впевнено стукнув у двері і, почувши неголосне «да», увійшов у кімнату.
Борис Петрович був у кімнаті не сам і тому хлопці, переступивши поріг, зупинилися і зніяковіли. За столом, перед шахматною дошкою сидів чоловік у формі командира військового флоту. Здивовано, так само, як і Борис Петрович, він оглянув двох маленьких гостей і, посміхнувшись, відсунув дошку.