— Мені це не подобається! І дуже не подобається, — сказав епропівець і пішов слоном. — Шах!
— Дурниці, Сашо! — відповів Коротков, захищаючись пішаком, — завтра візьмемо твій катер, під’їдемо туди і з’ясуємо все до останнього гвіздочка.
Але Олександра Михайловича — так звали епропівця— відповідь не задовольнила.
— Здорово не подобається! — ще раз повторив він. — Ти розумієш, на яхті «Галатея» колись із нашого міста тікала вся контррозвідка. Хлоп’ята, звичайно, могли щось наплутати, але коли цей тип хоче дістати з «Галатеї» скрипку, то це вже зовсім підозріло. На яхті може бути все, що завгодно, але я маю великий сумнів, щоб там була хоч би поганенька скрипка. Я не знаю, що він звідтіля хоче дістати і чи могло там що-небудь зберегтися за довгі роки, але зацікавитися цим варто.
— Справді, справді! — відгукнувся Коротков, дуже зайнятий поганим становищем свого короля. — Навіть якщо хлоп’ята перебільшують тільки наполовину, так і то тут є про що подумати.
— Завтра без десяти дев’ять я дуже тебе прошу прийти на нашу пристань, — сказав Олександр Михайлович, роблячи останній хід і встаючи. — Тобі мат! Ми мусимо поспіти туди разом з ними. Правда, нам можна було б і не поспішати. Я не думаю, щоб цей хлопчина міг що-небудь дістати з такої глибини. А через місяць ми цю саму «Галатею» піднімемо на світ і подивимося, що там могло залишитися в рульовій рубці.
Борис Петрович похитав головою.
Чорна корма теплохода «Крим» і пінистий бурун раптом пригадалися йому. Ще він згадав стрункого, наче з бронзи вилитого хлопчика, що, секунду вагаючись, стояв на теплому піску, і полтиник, руба кинутий в маленьку хвильку.
Хвилину і сорок секунд пробув тоді Вася під водою, шукаючи маленький кружечок полтиника на морскому дні. Можна повірити, що Вася почне діставати з яхти якусь неіснуючу скрипку.
Але там він справді наражатиметься на смертельну небезпеку. Адже запливати під водою через вузенькі двері у тісну й темну рубку це не те саме, що ось зараз вийти через двері на вулицю. Вася може зачепитися там, захлинутися, знепритомніти, і тоді не буде жодної надії на його врятування.
Ні, завтра він мусить рішуче перешкодити цьому типові використати маленького Васю. Завтра треба взяти з собою в човна кого-небудь з прикордонників, там же на місці заарештувати цю невідому людину. Якщо у словах хлоп’ят є хоч частка правди, то хвилювання й турботи будуть цілком виправдані.
Олександр Михайлович і Коротков ще кілька хвилин поговорили про завтрашній день, склали шахи і вийшли на вулицю Короткову хотілося погуляти і заодно провести Олександра Михайловича додому.
Вони повільно йшли затихаючими вулицями міста. На набережній вже не було натовпу. Спорожніла, вона здавалася незнайомою. Коротков і Олександр Михайлович на кілька хвилин сіли на лаву в самому кінці набережної.
Монотонно плюскотіло внизу море. Воно простягалося кудись в темряву, чорне й таємниче. Зелені промінчики від зірок мережили його поверхню. Ніч була тиха, і тільки зорі, яскраві й великі, виділялися на темному тлі оксамитовосинього неба.
Раптом величезна яскрава зоря перечеркнула небо впоперек, залишивши на собою довгий блідий слід. Це нагадувало чудовий фейєрверк, але було в багато разів красивіше.
Один з осінніх зорепадів, що інколи трапляються на півдні нашої країни, проносився перед очима Короткова. Метеори неслися дві-три хвилини; за цей час їх згоріло кілька сотень. Потім зорепад припинився, і великі, звичні зорі у знайомих сузір’ях знову з’явилися на потемнілому небі.
Через кілька хвилин Коротков попрощався з Олександром Михайловичем і не поспішаючи пішов додому. Наближалася північ.
Несподіваний шум за парканом одного з будинків привернув увагу Короткова. Шепотіли дзвінкі дитячі голоси, інколи збиваючись на голосну захоплену розмову.
В кінці Борис Петрович почув:
— Так дивись же, Ніно, точно без чверті дев’ять! — Після цього стукнула хвіртка і дві маленькі постаті швидко побігли вулицею.
«Ці чортенята щось затівають на завтра, — подумав Коротков. — Неодмінно треба прибути точно о дев’ятій».
Розділ одинадцятий
Через півгодини після того, як Глоба пішов, старому професорові прислали скрипку. Її приніс невисокий мовчазний чоловік, який того дня повернувся з Москви. Він не міг принести скрипку вранці, попросив пробачення, попрощався і вийшов.
Професор звичною рукою натягнув струни і провів смичком, швидко перебігаючи з однієї струни на іншу. Скрипка завібрувала, немов дотик смичка електричним струмом пронизав її блискуче поліроване дерев’яне тіло