Поки я дістався столу де Шервілів, Гокінсове обличчя геть ізблідло.
– Сер! – він скочив на ноги. – На одну хвилинку, будь ласка.
Він майже тягнув мене від столу.
Коли ми залишилися наодинці, він аж затинався:
– Т-та юна леді, в-вона х-хоче…
– Знаю я, чого вона хоче, – спокійно сказав я. – Вона вже в такому віці, коли можна приймати власні рішення.
– Ви не розумієте! Мені ніяк не можна повертатися за той стіл. – Гокінс і справді щиро мучився. Спершу я подумав, що він чув якісь балачки, зловісні натяки про свою подальшу кар’єру. Однак врешті я вирішив, що справа не в цьому. Тут коїлося щось інше.
– Гаразд, – сказав я. – Тікай. Але я не люблю таємниць. Напиши детальне пояснення і залиш на моєму столі. Ніякого крутійства, зрозуміло?
– Так, сер. – Полегшення розлилося молодим вродливим обличчям. – Дякую, сер.
Він уже йшов.
– О, ще одне, – сказав я мовби мимохідь, потай себе ненавидячи. – Не наближайся до свого намету, поки усе не скінчиться.
Не можу сказати, що де Шервілі заплескали в долоні, коли я повідомив їм, що Гокінсу раптом стало зле і що я його замінятиму. Але тоді я витяг із кишені зуб тиранозавра і простягнув його Філіпу. Ящер просто загубив його – рекси, знаєте, втрачають багато зубів – але згадувати про це я не бачив потреби.
– Він, здається, гострий, – помітила місіс де Шервіль не без тривоги.
– І зазублений. Мабуть, наступного разу за вечерею можна буде спитати у матері дозволу використовувати його замість ножа, – запропонував я хлопцеві.
Це його полонило. Діти мінливі. Філіп миттєво забув про Гокінса.
Проте Мелюзина не забула. Вона підвелася, очі палали гнівом. Вона жбурнула серветку на підлогу:
– Хотіла б я знати, – почала вона, що ви собі…
На щастя, саме тоді прибув Сатана.
Тиранозавр мчав схилом зі швидкістю, яку лиш досвідчений палеонтолог міг назвати меншою за оптимальну. Навіть вмираючі рекси рухаються швидко.
Люди пороззявляли роти.
Я витяг із кишені мікрофон і швидко пішов наперед.
– Народ, нам пощастило. Хотів би зазначити для тих, чиї столики біля вікон, що скло витримує тиск у три тони на квадратний сантиметр. За ним вам не загрожує жодна небезпека. Але вам випала нагода побачити ефектну виставу зблизька. Ті ж, чиї столи позаду, певно, захочуть підійти трохи ближче.
Юного де Шервіля наче вітром здуло.
Те створіння вже майже добігло до нас.
– Тиранозаври надчутливі до запахів, – нагадав я. – Як вони зачують кров, їхній мозок шаленіє. Їх охоплює несамовита жага кого-небудь ізжерти.
Кілька крапель крові розбризкалися по вікну. Угледівши нас, Сатана стрибнув і спробував проламати собою скло.
Гуп! Скло загуділо і затрусилося від удару. Гості зойкали й верещали, кілька людей скочило на ноги.
За моїм сигналом струнний квартет знов узявся до своїх інструментів і почав грати, а тим часом Сатана, це неперевершене втілення несамовитої люті, стрибав, гарчав і кидався на нас. Музики вибрали скерцо з фортепіанного квінтету Шостаковича.
Скерцо зазвичай веселять публіку, але нестримні вихори звуків, що звучать у більшості з них, роблять їх ідеальним акомпанементом для нічних жахіть і шаленства хижого динозавра.
Гуп! Могутня голова знов і знов билася об скло. Тривалий час наш Сатана полосував зубиськами вікно, залишаючи на склі довгі подряпини.
Філіп усім тілом притисся до вікна, щоб до межі можливого скоротити відстань між собою і невблаганною смертю в подобі динозавра. Кожного разу, як паща вбивці намагалася його вхопити, він скрикував від захвату. Я розумів бажання малого підібратися якомога ближче. Мені було дещо про це відомо.
У його віці я теж був таким.
Коли Сатана врешті виснажився і поплентався кудись у поганому гуморі, я повернувся до де Шервілів. Філіп теж возз’єднався з родиною. Його бліде обличчя виглядало щасливим.
Як і обличчя його сестри. Я помітив, як неглибоко вона дихала.
– Ви впустили серветку. – Я подав її Мелюзині. Всередині була схована рекламна мапа, що показувала станцію Гілтоп і табір з наметів за нею. Один із наметів було обведено, а нижче написано: «Коли всі танцюватимуть».
Я підписав її «Дон».
– Коли я виросту, то стану палеонтологом, – палко сказав малий. – І не анатомістом чи єгерем, а біхевіористом. – Тут хтось прийшов забрати його додому. Його батьки залишались на танці, а Мелюзини вже і близько не було – вона рушила до Гокінсового намету.
– Молодець, – сказав я, поклавши руку на плече хлопця. – Приходь, як отримаєш освіту. Буду радий показати тобі що й до чого.