Малий пішов.
Того вечора відбулося його навернення. Я точно знав, що це таке. У мене воно сталося перед Зелінґеровою фрескою «Епоха рептилій» у музеї Пібоді в Нью-Гевені. Це було ще до відкриття подорожей у часі, коли найживіші динозаври, яких ми знали, були намальовані. Зараз я міг би вказати на сотні неточностей у тому, як їх зображали. Але того далекого сонячного ранку, в Атлантиді моєї юності, голову мою розпирали питання, і я просто стояв біля тих ящерів, поки мати не потягла мене далі.
Мені було справді шкода. Філіп так горів цікавістю і захопленням. Він став би великим палеонтологом, я це ясно бачив. Втім, йому не судилося здійснити свої мрії. Його родина була надто заможна, щоб таке дозволити.
Я знав це напевне, бо передивився записи про персонал станції за наступну сотню років і ніде не знайшов його імені.
Можливо, це стало найменшою із тисяч таємниць, які я зберігав і про які нікому не міг розповідати. Але все одно це засмутило мене. На мить я відчув усю вагу прожитих років, згадав усі свої дрібні компроміси з совістю, усі ганебні прагматичності. Тоді я увійшов до тунелю й повернувся на годину раніше.
Ніким не помічений, я вислизнув назовні і пішов чекати на Мелюзину.
Підтримувати тунель увімкненим дорого. За звичайних обставин, – коли не влаштовуємо вечори для збору пожертви, – ми працюємо в полі місяцями. На те й потрібен табір із отриманими від армії наметами на платформах і електричною огорожею уздовж периметру, яка не підпускає чудовиськ близько.
Коли Мелюзина прослизнула до намету, вже стемніло.
– Дональде?
– Шшш. – Я приклав пальця до її губ і притис до себе. Одна рука повільно ковзнула униз її голою спиною і смужкою зім’ятого оксамиту, а потім знову вгору під поділ, щоб стиснути її маленькі вишукані сіднички. Вона потяглася до мене губами, і ми пристрасно і глибоко поцілувалися.
Тоді я шпурнув її на ліжко, і ми почали роздягати одне одного. З моєї сорочки злетіло три ґудзики, коли вона зривала її з мене.
Мелюзина зчиняла чималий галас, за що я був їй вдячний. То була вимоглива, самозакохана дівка, яка давала знати, коли їй щось не подобалось і не соромилася вказувати, що робити далі. Вона потребувала чимало уваги. За що я також був їй вдячний.
Мені треба було відволіктись.
Тому що поки я в його наметі грав жінку, котру він не захотів, Гокінс десь там помирав. Згідно з рапортом, який я напишу пізніше цього вечора і який отримав позавчора, його заживо зжер старий самець тиранозавра, якого болюча пухлина мозку зробила вкрай дратівливим. Огидна смерть. Я не хотів, щоб мені довелося почути крики, і робив усе, щоб не думати про це.
Слід віддати їй належне – палкість Мелюзини замалим на наробила в наметі пожежі. Я використовував її, але що з того? На моїй совісті повно гірших злочинів. Вона ж бо теж не кохала Гокінса і навіть не знала його. То була просто мала розбещена хтива багатійка і авантюристка, якій хотілося мати яскравий спогад на згадку. Ще одну зарубку на своєму бюстгальтері. Я таких добре знаю. Вони – одна з переваг моєї роботи.
Біля наголів’я стояв недавно оброблений череп трицератопса. Він тьмяно блищав, його розмиті обриси нерозбірливо виднілися у темряві. Коли Мелюзина кінчала, то так міцно вхопилася за один із рогів, що череп посунувся, проторохтівши дошками підлоги.
Коли пізніше вона радісно пішла, від неї тхнуло розчином для фіксації кісток і мною. Ми обидва отримали дрібку гострих відчуттів. Я за весь час не сказав ані слова, а вона навіть не помітила.
Тиранозаври не надто вправні хижаки. Втім, щоб убити людину, багато хисту й не треба. Занадто повільні, щоб утекти, занадто великі, щоб сховатися – для тиранозаврів ми просто ідеальна здобич.
Коли знайшли Гокінсові рештки, увесь табір наповнився галасом. Я перетнув територію на автопілоті, машинально віддаючи накази застрелити Сатану, відправити рештки назад у майбутнє і надіслати рапорти в мій кабінет. Тоді я зібрав усіх разом і прочитав їм лекцію про парадокси. Ніхто не мав права розповідати про те, що тут сталося. Того, хто заговорить, буде звільнено без церемоній. Буде подано позов до суду. Страшні наслідки. Покарання. Штрафи.
І так далі.
Уже була друга ночі, коли я нарешті дістався свого кабінету, щоб написати щоденний звіт.
Там на мене чекала записка від Гокінса, про яку я встиг забути. Я повагався, чи не відкласти її до наступного дня, але тоді зрозумів, що почувався так само погано, як почуватимусь і завтра, і коли завгодно. Значить, сенсу відкладати не було.
Я увімкнув записник. На екрані з’явилося бліде Гокінсове обличчя. Важко, немов зізнаючись у злочині, він заговорив: