– Моя рідня не хотіла, щоб я став ученим. Я мав залишитися вдома і керувати сімейними статками. Залишитися вдома і дозволити мозку гнити. – Його обличчя скривилося від спогадів. – Тож перше, про що ви маєте дізнатись – мене насправді звуть не Дональдом Гокінсом.
У молодості моя мати була дещо нестриманою. Не думаю, що вона знала, хто став моїм батьком. Отож, коли вона народила мене, це зберегли у таємниці. Мене виховували дідусь із бабусею. Вони вже були застарі для цього, тож відправили мене назад у часи, коли були молодшими і ростили мене поруч із матір’ю. Мені було п’ятнадцять, коли я дізнався, що насправді вона мені не сестра.
Моє справжнє ім’я – Філіп де Шервіль. Я помінявся столами з іншим хлопцем, щоб зустріти малого себе. Але тоді Мелюзина, моя матір, почала загравати. Тож, я думаю, тепер ви розумієте, – тут він збентежено засміявся, – що я просто не захотів іти Едіповою стежкою.
Екран згас, але одразу знов увімкнувся. Йому прийшла в голову ще одна думка:
– І ще я хотів сказати… те, що ви сказали мені сьогодні, коли я був малим… ваша заохота… І той зуб. Ну, вони багато для мене значили. Тож, гм… дякую.
І екран знову згас.
Я закрив обличчя долонями. Усе нестямно пульсувало, наче цілий всесвіт містився всередині запаленого зуба. Або в пухлині в мозку старого хворого динозавра. Я не дурень. Я миттю зрозумів, що це означало.
Малий, Філіп, був моїм сином.
Гокінс був моїм сином.
Я навіть не знав, що мав сина. А тепер він мертвий.
Якийсь час я просидів у похмурій безтямі, а тоді заходився малювати часові лінії в голографічному кубі над столом. Проста подвійна петля для Гокінса-Філіпа. Набагато складніша траекторія для себе самого. Тоді я вписав ще офіцерів СБЧ, офіціантів, палеонтологів, музик і робітників, які спочатку збудували станцію і мають розібрати її, коли ми тут упораємось… Усього вийшло під сотню окремих осіб.
Коли я закінчив, то мав тривимірну модель станції Гілтоп у вигляді переплетених у часі ліній життя. До біса складна вийшла фігура.
Виглядала вона, як Гордіїв вузол.
Тоді я почав начитувати записку собі молодшому. Таку високовуглецеву, гостру як бритва, дамаську записку. Таку, що розрубає станцію Гілтоп на тисячу спазматичних парадоксальних шматочків.
Найми того, звільни ту, закинь сотню молодих, здорових, здатних розмножуватися вчених на мільйон років до нашої ери. О, і ще одне: дивись не стань батьком.
Після такого наші благодійники накинуться на нас, мов рій розлючених шершнів. Незмінні вирвуть із людських рук подорожі в часі, заднім числом, звісно. Усе пов’язане з ними лишиться у петлі часу, що не перетинається з реальністю, і розпадеться в умовах квантової невизначеності. Станція Гілтоп розчиниться в океані того, що так і не сталося. Дослідження і знахідки тисяч відданих роботі вчених знову зникнуть за межею відомого людям. Моєму синові не загрожуватиме зачаття, народження і те, що його бездушно відправлять на необов’язкову смерть.
Усе, на що я поклав ціле життя праці, згине у небутті.
Мені подобалася ця думка.
Коли записка була готова, я помітив її грифами «ВАЖЛИВО» і «ТІЛЬКИ ДЛЯ МЕНЕ». Тоді я приготувався відіслати її на три місяці назад.
Позад мене клацнули двері. Я розвернувся на стільці. До кімнати зайшов єдиний у цілому світі чоловік, що міг мене спинити.
– Перш ніж загинути, хлопець щасливо прожив двадцять чотири роки, – сказав Старий. – Не варто їх у нього забирати.
Я зазирнув йому в очі.
Собі в очі.
Ці очі мене зачаровували і відштовхували. Найтемніше-коричневі, вони сиділи у гніздах набраних за все життя зморшок. На станції Гілтоп я працював зі старшим собою з першого дня, але він і досі залишався для мене абсолютно непроникною загадкою. Від цього я відчував себе мишеням, за яким пильнує змія.
– Справа не в хлопці, – сказав я. – Справа в усьому.
– Знаю.
– Я зустрів його лиш сьогодні – це я про Філіпа. Гокінс був просто новачком. Я його ледве знав.
Старий закрутив пляшку «Ґленлівета» і сховав її назад у шафу. Поки він це не зробив, я і не помічав, що п’ю.
– Увесь час забуваю, яким вразливим я був у молодості, – сказав він.
– Я не відчуваю себе молодим.
– Зажди, поки досягнеш мого віку.
Я не уявляю, скільки Старому насправді років. Існують засоби продовження життя для тих, хто бере участь у наших забавках, а старий грає в цю паскудну гру так давно, що тепер практично нею керує. Я тільки знаю, що він і я – одна особа.
Мої думки раптом круто розвернулися.
– Чорт забирай цього малого телепня! – ляпнув я. – Що він узагалі робив за межами табору?
Старий знизав плечима.