— Він погрожував їй!
— От ви й напишіть про це. Про все, що бачили й чули.
Кучковський важко підвівся й тут же знову сів.
— Не віриться, — сказав глухо. — Таку жінку! Але ж Загуменний закохався в неї…
Хаблак дістав з кишені ручку.
— Папір маєте?
Кучковський безнадійно махнув рукою й пішов по папір.
Він писав, а Хаблак думав. Здається, вони натрапили на слід. Зараз він дізнається в паспортному столі адресу Загуменного. Той мешкав у двадцять шостому номері, мусив прописатися, отже, адресу його в Євпаторії зафіксовано. Не біда, коли й ні. Вже завтра вони матимуть змогу знайти його в Києві, так, завтра, бо сьогодні вечірнім рейсом треба повернутися. В Євпаторії зроблено все, що треба.
Зовні Загуменний нагадував трохи вже підтоптаного, але все ще сильного й здорового лева. В чуприні сивина, та волосся густе, ціла грива. Риси обличчя крупні, немов вирубані розмашистими ударами сокири. Кошлаті брови нависли над глибоко посадженими очима, прикривають їх, — іноді навіть важко вловити, сміються вони чи серйозні. Обличчя в глибоких, наче борозни, зморшках, проте, певно, вони були і замолоду у Валерія Павловича й виникли як наслідок звички мружити очі й міцно стискати губи.
Одягнутий Загуменний у колись модний, але вже трохи потертий костюм з дорогої матерії. Свіжа, добре випрасувана сорочка, акуратно зав’язана краватка. Сидить, опустивши голову, дивиться на співробітника спідлоба, постукуючи великими пальцями по коліну. Либонь, нервує, бо пальці ледь-ледь тремтять. Інший би не помітив цього, та в Хаблака око досвідчене.
Розмова вже з чверть години майже ні про що. То Дробаха запитає якусь дрібницю, то Устимчик. Сидять, ніби їх не цікавлять відповіді і вони запитують лише тому, що якось треба підтримати бесіду: мовляв, і цей виклик у міліцію, і дрібні запитання — формальність чистої води, ще одне-два, так, для порядку і — пробачте за те, що потурбували…
— Сподіваюсь, — раптом не витримав Загуменний, — ви викликали мене зовсім не для того, щоб дізнатися про дрібниці мого побуту. Чи не так?
— Приємно розмовляти з розумною людиною, — розцвів посмішкою Хаблак. — Та все ж запитуватимемо ми. Отже, як вам відпочивалося? Де проводили відпустку?
— В Євпаторії.
— Коли повернулися?
— Кілька днів тому.
— Точніше.
— Це має принципове значення?
— Я ж попереджав: запитуватимемо ми.
— Двадцятого липня. Та для чого це вам?
— Ми ж з вами домовились…
— Пробачте, але я не відповідатиму на жодне запитання, поки ви не припините цю гру в кота й мишку. Я хочу знати конкретно й точно, чого від мене треба.
— Бач, який нетерплячий, — втрутився Устимчик. — Всьому свій час.
— Можна було б і ввічливіше, — глянув на нього Загуменний. — Я завжди вірив, що в міліції працюють культурні люди.
— Сподіваюсь, не зневіритесь, — сказав Дробаха. Він докірливо скосив око на Устимчика й вів далі рівно, м’яко: — Справа в тому, Валерію Павловичу, що ми просили б вас допомогти нам в одній справі: ви знайомі з Галиною Петрівною Загорулько?
Жодний м’яз не ворухнувся на обличчі Загуменного. Відповідь була точною й твердою:
— Так.
— Де ж ви з нею познайомились?
— В Євпаторії. Під час моєї нинішньої відпустки.
— Чи не могли б ви розповісти нам про стосунки з нею?
— Власне, чого ви хочете?
— Як познайомились, коли. Може, вона вам або ви їй подобались?
— Яке це має значення?
— Іноді в житті все так переплітається, що й міліцію цікавлять такі речі.
— Гаразд. Я розповім вам усе чесно. Лише з умовою, щоб це не вийшло звідси. Я нічого не боюсь, але їй, може, будуть неприємності. Так от, Галина Петрівна мені сподобалась, я навіть сказав їй про це. Більше того, запропонував руку й серце, знаючи, що вона заміжня. Одержав відкоша. На жаль… Ось і все.
— Приїхали до Києва разом з нею?
— Так. Радів, що бачу її, і сумував, що востаннє.
— Хто зустрічав її на вокзалі?
— Ніхто. Тут ми попрощались. Галина Петрівна хотіла, щоб я пішов. Сама лишилась на вокзалі, щоб закомпостувати квиток. Більше ми не зустрічалися.
— І ви поїхали додому?
— Так. Тролейбусом.
— Коли повернулись, нікого не зустріли з сусідів, знайомих?
— Може, когось і зустрів, зараз не пригадую.
— А потім де були цього дня?
— Ніде. На душі важко, провалявся на дивані до вечора.
— І нікуди не виходили? Ні з ким не зустрічалися?
— Ні. Але для чого все це вам?
— А може, кинемо придурюватись? — запитав Устимчик. — Може, все ж говоритимемо правду?
Загуменний здивовано звів брови: