— Все це добре, — підсумував Хаблак, — та є недолік: версія залишається версією. А докази?
— Докази треба шукати, — відповів Дробаха. — На блюдечку з голубою обвідкою нам їх ніхто не піднесе.
— Отже, в аеропорт, — підвівся Хаблак. — Спробуємо відшукати докази там.
Знайомство із списками пасажирів не дало нічого.
— Дурна робота, — буркотів Дробаха, гортаючи папірці. — Що-що, а фальшивий паспорт має — так він і залишить нам візитну картку. Беріть, мовляв, мене, йолопа, голими руками… — Та за професійною звичкою уважно переглядав прізвища.
Хаблак розклав на столі десяток фотографій різних людей, серед яких був і Загорулько. Запросили бортпровідниць, які обслуговували того дня київські рейси: можливо, хтось з них упізнає Сидора Семеновича. Дівчата по черзі знайомились з фото, але жодна з них не могла сказати нічого певного.
— Виходить, тут фіаско, — Устимчик зібрав і заховав фотографії. — Що ж далі?
Хаблак зміряв його задумливим поглядом.
— Ти наче радієш з цього…
Федір спалахнув:
— Яке ти маєш право так казати! Може, і я злочинець?
Та Хаблак не слухав його.
— Почекай, почекай, — відмахнувся. — А що, коли ми зробимо таку штуку… Шансів, правда, малувато, та чим чорт не жартує…
Капітан попросив знову принести списки пасажирів.
— Розумієте, — пояснив товаришам, — літак на Івано-Франківськ відійшов зі Львова через годину після прибуття київського. В ньому могли бути пасажири, що летіли рейсом Київ — Львів. Це ми зараз легко з’ясуємо, порівнявши списки пасажирів обох рейсів. Далі — ці пасажири, якщо вони є, можливо, мешканці Івано-Франківська. Можливо, ми їх знайдемо: Івано-Франківськ не таке вже й велике місто. Можливо, вони знають Загорулька. Якщо знають, повинні запам’ятати його серед пасажирів.
— Чи не забагато «можливо»? Ми ж не фантазери, а криміналісти, — поліз на рожен Устимчик.
— А мені подобається ця думка. Ви не праві, лейтенанте, — м’яко заперечив Дробаха. — То більше, що зараз усе з’ясується. Порівняємо списки, щось знайдемо — добре, ні — значить ні…
Три пасажири пересіли з АН-24, що прибув з Києва о вісімнадцятій годині тридцять п’ять хвилин, у івано-франківський літак: Петров, Василенко й Гітіаров.
— Гітіаров… Чудове, рідкісне прізвище Гітіаров, — розсміявся нараз Хаблак. — Люблю рідкісні прізвища. Певен, коли й живе в Івано-Франківську Гітіаров, то лише один. А Петрових, Василенків як оселедців у бочці. Коли б моя воля, дав би кожній людині звучне й рідкісне прізвище, а то — Петров, Петренко, Василенко… Спробуй знайди потрібного тобі Петренка — тьху…
— І все ж шукати доведеться, — перервав цей монолог Дробаха. — Літак через півгодини, і мене вже повідомили, що місця є…
Івано-Франківськ — гарне, зелене місто. І вулиця, на якій мешкав Гітіаров, чиста, обсаджена каштанами.
Великий дев’ятиповерховий будинок. Третій поверх. На міцних дубових дверях мідна табличка: «Доцент Гітіаров І.С».
Клацнув замок, на порозі стояла дівчина років дванадцяти.
— Іван Семенович дома?
— Тату, тебе! — покликала дівчина й привітно запросила: — Заходьте, прошу вас.
Доцент медичного інституту Іван Семенович Гітіаров, не старий, але вже майже облисілий чоловік, вийшов до вітальні. Дізнавшись, з ким має справу, запросив гостей сісти.
— Чим можу? — запитав.
Почав Дробаха:
— Двадцятого липня, коли ми не помиляємось, ви летіли з Києва в Івано-Франківськ? Через Львів?
— Був такий факт у моїй біографії.
— Можливо, ви допоможете нам в одній делікатній справі. Доводиться розшукувати людину, котра, за деякими даними, летіла разом з вами з Києва. Сергію Антоновичу, покажіть, будь ласка, фотографії.
Гітіаров з цікавістю потягнувся до знімків. Перебрав, уважно вглядаючись у кожне обличчя.
— Ні, не впізнаю нікого.
— А з торговельними працівниками міста ви знайомі? — запитав Дробаха.
— Аякже, ось у нашому будинку магазин: продавців знаю, директора.
— Ми, Іване Семеновичу, не про них. З керівних, так би мовити кадрів?
— На жаль, ні.
— Шкода, а в літаку, можливо, був один з них.
Гітіаров розвів руками. Раптом наморщив чоло, наче щось пригадуючи.
— Стривайте, стривайте… А ви в Петрова були?
— Якого Петрова?
— Івана Омеляновича. Мого колеги по інституту. Він же всіх у місті знає. Чекайте, і з кимось вітався в літаку. Зараз ми це з’ясуємо.
Гітіаров закрутив телефонний диск.
— Іване? Пам’ятаєш, коли ми повертались з Києва, ти вітався в літаку з якимсь чолов’ягою… При посадці у Жулянах… Пригадуєш? Хто це був? Директор нашої бази? Кажеш, Загорулько… Це точно? І меблі через нього діставав? Дякую.