Але ж який важкий тягар звалює йому на плечі Скіпур!.. І чи витримає він?
Скіпур пильно подивився на Агала й зрозумів, що його слова впали на сприятливий грунт.
— Великі міста-фортеці над Борисфеном… — мовив. — Вони охоронятимуть дорогу по річці, а навколо них — дрібні селища, кожний чоловік розорює землю навколо своєї оселі, йому вистачить сіна й зерна для ситої зимівлі худоби, й він не дуже залежатиме від погоди… Позаминулого року — ти вже був у Ольвії, Агале, — випав такий сніг, що загинув мало не кожний третій кінь, багато хто скапцанився, а скільки людей померло з голоду!
— Люди збирають зерно й платять данину, — підхопив його думку Агал. — За цю данину цар утримує військо: добре навчених і озброєних людей, які охороняють наші володіння.
— І завойовують нові землі.
— На північ по Борисфену живуть ще не підкорені племена…
— Так. Мусять визнати нашу силу й підкоритися.
— Величезне царство скіфів од північних лісів до Понту Евксинського.
— Тоді і Ольвія стане нашою.
Агал уявив стіни, по яких могла проїхати скіфська кибитка. Взяти таке місто може лише велике й добре навчене військо. Із спеціальними пристроями для штурму й ламання стін. Чомусь зробилося шкода Ольвії, але думка про підкорене величезне місто й зарозумілих архонтів, котрі вимагають у нього помилування, була приємною.
Нараз запитав зовсім про інше:
— Скільки платять хлібороби данини?
Скіпур зареготав голосно й задоволено.
— А ти починаєш правильно думати…
— Щоб будувати міста, потрібні гроші.
— І ти візьмеш їх за проданий грекам хліб.
— То скільки платять данини?
— Третину.
— Можна підвищити. Більше оратимуть…
— Вірно міркуєш.
Агал простягнувся на траві, підперши підборіддя долонями. Вдивлявся у заборисфенову далечінь, слухав скиглення чайок над рікою і раптом подумав, що все залежить од випадку і хтось із безталанних його нащадків може перепинити розпочату ним і Скіпуром справу.
Розпочату?
Розмріявся, ніби вже почав закладати на високому березі стіни фортеці…
Зруйнувати, правда, завжди легше, ніж будувати, та навряд чи знайдеться бовдур, у якого підніметься рука нищити зведене пращурами. Завойовувати й нищити — інша справа. Там — чуже, чужі люди, чужі міста, чужі звички, а все мусить бути на один кшталт, кожен переможець вимагає покори, щоб слухалися й беззастережно сприймали твої накази, твої звички, твої устої. Бо ти переможець, отже, перемогла не лише твоя зброя, а й устої: погане ж мусить поступитися кращому.
Оця думка остаточно заспокоїла Агала й чомусь надала йому певності: тепер місто прийдешнього уявлялося не таким уже й далеким. Справді, якщо збільшити данину хліборобам, найняти майстрів-греків хоча б на деякий час, поки не навчаться свої, сплавити по Борисфену плоти з північних лісів…
Місто, яке заснує він. Агал, скіфський цар, височітиме над Борисфеном вічно!..
Як Ольвія над Гіпаніським лиманом…
Підійшов раб і покликав вечеряти. Скіпур тільки ворухнувся, й раб догідливо подав йому руку. Цар підвівся важко, рушив до шатра, та зупинився й затримав Агала.
— Поки нікому нічого! — наказав владно.
Агал знизав плечима: рожеві мрії вже заволоділи ним— чого ж критися, наче виношуєш підступність і йдеш на чорну справу?..
Скіпур помітив Агалове збентеження й пояснив:
— Хто зараз зрозуміє тебе? Всі звикли до степової одноманітності… І я звик, і мені легше теліпатися в кибитці, ні про що не думаючи і ні в що не втручаючись. Але ж ми з тобою вищі за всіх і бачимо далі — інших треба розбурхати, одному щось пообіцяти, другого зацікавити, третього налякати, четвертого взагалі знищити… Завжди в будь-якій справі знайдеться в тебе супротивник і ворог, а ти ж знаєш, як чинити з ворогом!
Агал кивнув: ворог мусить умерти, бо ворог ніколи не зрозуміє й не підтримає тебе. А людину, яка заважає й стаз на шляху, треба нищити, як лютого звіра
Скіпур сів так, щоб полум’я вогнища гріло спину — десь протягнуло, але намагався не виказувати своїх слабкостей: старого царя, як і старого вовка, не всі належно шанують, а дехто починає й огризатися.
Агал з задоволенням узявся за шмат лошатини — збудження, яке опанувало ним над Борисфеновим простором, не зникало, в такі хвилини хочеться виговоритися, обмінятися думками, однак Скіпур заборонив…
Та й з ким?
Агал роззирнувся довкола. Більшість — літні та огрядні, жують, і нічого їм не треба, крім смачної їжі, теплої кибитки, молодої наложниці та полювання на дрохв чи степових кіз. А теплі кибитки з молодими наложницями є в усіх, не кажучи вже про смачну їжу.