Скіпур уже прийняв рішення.
— На коней! — наказав. — І де гонець?
Вовран махнув рукою, й до царя підвели людину в закривавленому одязі. Права щока в чоловіка була розрубана, видно, втратив багато крові й далека дорога знесилила його, бо ледь тримався на ногах.
— Звідки знаєш, що напад учинили таври? — коротко запитав Скіпур.
— Не крилися. Гадали, що знищили всіх нас.
— А ти?
— Хтось упав на мене й прикрив тілом.
— Скільки їх було?
Пастух підняв руки, розчепіривши пальці.
— Десять разів по стільки…
— Коли напали?
— Перед світанком.
— Звідки знаєш, що всіх полонили?
— Лишили тільки порожні кибитки.
— А ти? Де взяв коня?
— За вибалком у нас ще один табун. Таври не пішли туди — повернули назад.
Скіпурові вже підвели бойового коня. Лишивши слуг, щоб прибрали шатро й загасили вогнища, царський загін рушив у степ.
Гнали, не шкодуючи коней. Знали, що попереду не один табун, де зможуть поміняти їх. Агал на своїй гнідій кобилі вирвався вперед, шмагав її батогом, забувши про все.
Савія потрапила до таврів! Його Савію женуть зараз у полон, а він не може нічого вдіяти.
Кобила хропла й вся змилилася, але він не думав про неї — хвицяв батогом і, либонь, загнав би до смерті, та через годину божевільної їзди натрапили на табун і замінили коней. Агалові дістався вороний жеребець, злий і норовистий, хлопець огрів його батогом, кінь зробив спробу скинути його, Агал огрів ще раз щосили й понісся степом.
Швидше й швидше, щоб обігнати й вітер, і тінь від коня…
Нарешті побачили вдалині кибитки, самотні кибитки без табунів і людей навколо, мертві кибитки в зеленому степу.
Агал перший спішився біля своєї. Під кибиткою лежав з розсіченою головою літній сивий воїн, дивився на Агала мертвими очима й не випускав із стиснутих пальців акінака.
Хлопець заліз у кибитку. Все перекидане, видно, хапали в темряві перше, що потрапляло під руку, поспішали, щоб одразу втекти якомога далі — знали, що їх переслідуватимуть, і не затримувались.
Зрештою, для чого йому передивлятися, що лишилося після грабіжників. Наздогнати! Негайно наздогнати, щоб не втік ніхто!
Агал зістрибнув на землю. Побачив, як Скіпур розтуляє пальці вбитого воїна й бере акінак. Підкинув зброю на долоні й мовив твердо:
— Тавр ніколи не лишить акінак. А ще такий гострий… Цей меч вартий коня.
— Вони поспішали. Наскочили, перебили наших, захопили жінок і втекли.
— Ти бачив: лише один убитий тавр…
— Наші не чинили опору?
— Виходить, не чинили.
— Дивно.
— Вони підкралися й напали зненацька.
— А сторожові пости? Зняли непомітно чи обійшли?
— Не будемо гадати. Збираймо військо і в погоню! Я вже послав гінців у сусідні стійбища.
— Куди тікають таври?
— Куди вони можуть тікати? До Гнилого моря.
— Мусять переплисти Борисфен.
— Звичайно.
— Але ж тут…
— Тут не можна, — мовив Скіпур впевнено. — Тут річка широка й глибока, а таври з полоненими та жінками. Вони переправлятимуться нижче великих каменів.
— Чому?
— Адже човнів у таврів нема. Десь у комишах заховали плоти — з дерева, що несе весняна вода.
— Пастух казав, що їх тільки сотня…
— Нас поки що вдвоє менше. Чекаймо підкріплень,
— Але ж можна послати розвідників.
Скіпур зміряв Агала насмішкуватим поглядом,
— Уже поскакали.
— Там Савія…
— Ми наздоженемо їх за два дні.
— Таври на своєму шляху спустошуватимуть усе, й не Матимемо свіжих коней.
— Звичайно.
— І вони дістануться переправи раніше, ніж ми наздоженемо їх.
— Ні.
— Але ж таври випереджатимуть нас мало не на день…
— Ну й що?
Агал подивувався Скіпуровій легковажності: передбачити все, послати розвідників, і раптом таке…
— Хто сказав, що мусимо плентатися в них у хвості? — посміхнувся Скіпур. — Поскачемо вздовж Борисфену до Зеленої річки. Шлях довший, але ж свіжі коні всюди нас чекатимуть. Гінці вже вирушили.
— Ти впевнений, що таври подалися до Зеленої річки?