— Зрада ніколи не лишається безкарною, — розважливо пояснив Скіпур. — Але на все свій час.
Сорат сів поруч Скіпура. Морщився, прикладаючи долоні до живота, проте Агал, що пильно стежив за старим, не побачив у його очах страждання: Сорат дивився холодно й насторожено.
Скіпур недбало потягнувся й запитав:
— Як гадаєш, Сорате, куди поділися таври?
— До Гнилого моря подалися, куди ж іще?
— Якою дорогою?
— У степу нема доріг.
— Але ж мусять перепливати річки!
— Куди ж дінешся…
— Зеленої річки їм не минути.
— Так, а потім — Борисфен…
— На Зеленій є тільки два броди.
— Таври — воїни, вони перепливуть не тільки Зелену, а й Борисфен. Де завгодно.
— Мають полонених. Захопили жінок.
— Кажуть, і Савію?
— Звідки знаєш?
— Луна йде степом.
— І все ж?
— Твій гонець повідомив.
— Так, він знав, — кивнув Скіпур. — А я от хотів порадитися з тобою. Де робити засідку на Зеленій річці? Біля якого броду: ближнього чи дальнього?
Якась чи то гримаса, чи то посмішка майнула Соратовим обличчям. Погладив бороду долонями, подумав трохи й одповів:
— Давай поміркуємо, Скіпуре. Таври, напевно, знають, що ти переслідуватимеш їх. Але сподіваються виграти день чи два. Поки дізнаєшся про напад, збереш військо…
— Так, — поважно кивнув Скіпур, — їм невідомо, що один з пастухів лишився живий і одразу прискакав до мене.
— Невідомо. Отже, вони гадають, що тільки завтра кинешся навздогін. А до Зеленої річки два денних переходи.
— Післязавтра вранці мусять бути там. Принаймні біля ближнього броду. Якщо перейдуть річку, справа ускладнюється.
— Ти правильно міркуєш, Скіпуре. Але таври не вперше роблять набіги в наші степи, вони хитрі й підступні, подумай, як би ти вчинив на їхньому місці?
— Переправився через Зелену річку, добіг до Борисфену, а далі шукай вітра в полі…
— І де б ти переправлявся?
— Але ж до ближнього броду, ти сам казав, мало не на півдня швидше.
— Таври міркують так само, як і ми. І захочуть перехитрити тебе.
— Вважаєш, підуть до дальнього броду?
— Напевно.
— А ти хитрий, Сорате! — зовсім щиро вигукнув Скіпур.
— Не хитрий, а передбачливий.
Скіпур удав, що прийняв рішення.
— І ми зустрінемо їх за дальнім бродом, — мовив рішуче. — Дякую, Сорате, за пораду. — Спроквола підвівся й одразу занетерпеливився. — Уперед, бо шлях попереду довгий і таври також поспішають.
Коли Соратове тирло вже сховалося за обрієм, Скіпур трохи притримав коня. Агал порівнявся з ним, і Скіпур мовив, наче щойно обірвав розмову й продовжує її:
— Ну й суціга той Сорат… Але, слава богам, і ми не дурні. Чекатимемо таврів біля ближнього броду.
Агал уже давно зрозумів, яку гру веде Скіпур. Мовив не так категорично:
— Якщо Вовран привезе звістку…
— Я певен, що не встигли ми від’їхати від Соратового стійбища, як той послав гінця навздогін таврам. З попередженням, що засідка біля дальнього броду.
Агал озирнувся, але степ був порожній — щось припізнюється Вовран… Йому дали найпрудкішого коня, а він бариться.
Скіпур посміхнувся.
— Нетерплячий ти, — зауважив. — Твоєму пастухові, щоб наздогнати нас, потрібно півдня. А то й більше.
— Це чому ж?
Скіпур поплескав по шиї свого жеребця.
— У нас найкращі в світі коні, — мовив не без пихи, — й ми женемо, не шкодуючи їх.
— Але ж Вовран одержав найпрудкішого.
— Не гарячкуй.
Виявилось, Скіпур мав рацію: Вовран наздогнав їх лише надвечір. Сірий Вовранів жеребець був весь мокрий, ноги в нього тремтіли, здавалося, ось-ось не витримає, впаде.
— Зовсім загнаний, — осудливо сказав Скіпур, наче сподівався на щось інше.
Агал здивовано зиркнув на нього: невже й справді найбільше, що хвилює його, — доля коня? Але Скіпур уже забув про жеребця, воїни повели його геть далі від царських очей, і Агал зрозумів, що Скіпур просто не міг повестися інакше: любов до коней — в крові кожного скіфа, чи ти цар, чи простий пастух, і боляче побачити загнаною таку тварину…
Скіпур повернувся до Воврана.
— Ну?.. — запитав коротко.
Вовран озирнувся: чи не стоїть хтось за плечима, й доповів упівголоса:
— Сорат сам поскакав услід таврам. Сорат і його слуга. З підмінними кіньми.
Скіпурове обличчя взялося зморшками. Висунув і різко засунув назад до піхов акінак. Мовив жорстко:
— Він сам обрав свій шлях і заслуговує смерті! — Похитав головою. — А має таки розумну голову.
— Перехитрував сам себе, — втрутився Агал. — Він хотів моєї смерті, дуже хотів, і це переважило все.