волосся стало стовбула —
цариця з гострою бровою
на нього оком повела.
А вартові оружні, здоровецькі,
щось говорили не по-грецькі.
Ну, він, ту мову не вивчавши в книгах,
і так, і сяк пояснював на мигах.
Але його там вислухали сухо.
Просив, благав — ніхто не довіря.
Аж раптом хтось сказав там щось на вухо
опікуну маленького царя.
Маленький цар підняв свої клейноди.
І грека відпустили без ушкоди.
Грек уклонився, дякуючи гречно.
Сказав, що в жертву принесе бика.
А ще сказав, що хтів би доконечно
узнать ім’я свого рятівника.
Той усміхнувся і сказав ласкаво,
ще молодий, а вже був поліглот:
— Моє ім’я нічого вам не скаже.
Я мандрівник. І звуся Геродот.
Такі пригоди з греком тим бували
від птаства, від людей і від вовків.
Чей тільки з торфу ще не добували,
добудуть через двадцять п’ять віків.
От бідний грек! І треба ж було греку
так наражать себе на небезпеку.
Сидів би грек у хаті й коло хати,
поміг би жінці діток колихати.
Вставав би грек удосвіта в тумані,
ловив бичків у Бузькому лимані.
А він пливе. Йому іще далеко.
Пливуть віки, а він пливе й собі.
Пливе й пливе. — А ти ким був, лелеко? —
питає грек лелеку на вербі.
Бо древній грек хоч віку й молодого,
а знав, що світ складається із див,
що кожен є собою ненадовго, —
все хтось когось на щось перетворив.
Богиня Еос, скориставши владу, —
свого старого мужа на цикаду.
Сам Зевс — кохану, німфу чорноброву,
перетворив, пробачте, на корову.
А та трава, що в пальцях розім’яти,
то буде пахощ дивний і терпкий,
то це ж Аїд перетворив у м’яту
свою кохану Менту. Отакий.
І кожен камінь був колись створінням.
І все живе і дихає. А он —
задушена покрученим корінням,
кричить верба, як жрець Лаокоон.
Природа вся була жива для грека,
він чув її, як землю чув Антей.
У наших предків був тотем — лелека.
Чи не тому і носить він дітей?
Якби лелека голосом озвався,
то грек, мабуть, не дуже б здивувався.
А у Дніпрі що риба, то білуга.
Зварити юшку манять острівки.
Велике Сонце над Великим Лугом.
Великий Сон Великої Ріки.
Пустельний простір, як душа без міфа.
Сопілку Пана уловляє слух.
Жона якогось царственого скіфа
зеленим шовком виткала цей луг…
Можливо, грека трохи дивували
суворих скіфів грізні ритуали.
Він, може, часом щось і не второпав,
а часом грек, бувало, й торопів.
У нього ж все — акрополь і некрополь,
а тут степи, — що неба, що степів!
Наприклад, їхній звичай похоронний.
Що б тут робив міфологічний дід?
Тут, може, треба декілька Харонів —
царя транспортувати на той світ.
Бо їде цар з рабами і скарбами,
царя везуть вози і шарабани.
Жертовна кров стікає з вівтаря,
ревуть бики, мекекають овечки.
І мертві слуги мертвого царя
тримають мертвих коней за вуздечки.
Страшне у скіфів дійство похоронне!
Ольвійський грек, бувало, похолоне.
Спочатку возять мертвого царя,
щоб сорок днів усі за ним ридали.
Рабиня, як зацьковане звіря,
тремтить, чекає, що її придавлять.
Мужів найкращих пробирає дріж.
Отак живеш, стараєшся, воюєш, —
обличчя дряпай, вухо собі ріж,
щоб кожен бачив, як ти пасіюєш.
Коли вмирає простий чоловік,
хіба ж затіють стільки камуфлету?
Меч, лук і стріли. Ратище під бік.
Конини шмат. Підстилка з очерету.
Царя ж везуть, одягнутого в плис,
у захололій капсулі із воску.
Селера і товчений кипарис
зробили з нього мумію заморську.
На всі димки далеких кочовищ,
де по степах отари, наче хмарки,
щоб вибігали люди з таборищ
і похиляли голови номархи.
І, склавши честь, нападавшися ниць,
відбувши всі печальні ефемери,
у золотих оздобах багряниць
везуть царя в країну царську — Герри.
За ним ідуть на той світ, бо він цар,
наплакавшись у ті сороковини,
коханка, кухар, навіть новинкар,
що буде й там розказувать новини.
…Лежить коня загнузданий кістяк.
Намисто спить з єгипетської пасти.