Сколоти? Лоти? Вихідці з Дворіччя?
Висока віть з пракореня слов’ян?
Які були тут мови і наріччя?
В яких садах співалось солов’ям?
Які були звитяги і поразки?
Що з правіків дійшло аж дотепер?
І хто були "божествені пелазги",
як наших предків називав Гомер?
Чи ті віки вивчавши по дотичній,
так і заснем на тому відкритті,
що лиш майстри у Греції античній
могли створить шедеври золоті?
Чи нам судилось пошуки натхненні,
знання якісь нові і нестеменні?
Чи тільки смуток золотої згадки
з неміряного обширу загадки?
А грек пливе, усе довкола бачить.
Уже човни далеко добулись.
А третя Мойра ножиці мантачить,
блись-блись на сонці ножицями, блись!
А у степу ж ні гаю, ні ліщинки.
То крякне крук, то коник заірже.
Спеклося літо. Спека. Ні дощинки.
Ген скіфська баба обрій стереже.
Можливо, грека дещо й покоробило.
Він, може, навіть говорив комусь,
що скіфська баба — добре одоробло
супроти грецьких витончених муз.
Але було це твердження наївне,
бо всяк народ на ділі доведе —
хоч там нема того, що є деінде,
зате є те, чого нема ніде.
Тож язика він мав би прикусити, —
де взяв би мармур степовий Пракситель?
А щодо власне женської натури,
то в тих степах були і завжди єсть
такі стрункі моделі для скульптури,
що Фідій би вважав собі за честь.
О музи геліконів степових!
О жриці вогнищ, вже давно погаслих!
Вода джерел, од спеки неживих,
була не вельми щедра для Пегасів.
Я чую ваші дивні голоси.
Зап’ястя рук не звиклі до мережок.
Чаклунський чак космічної коси
і золоті півмісяці сережок.
О музи, музи, музи кам’яні!
Де грім душі, народжений з любові!
Ви мовчите. Ви плачете в мені.
Душа тисячоліть шукає себе в слові.
Скінчився степ — рівнини бездеревні.
Тут скіфський цар столицю запосів.
Тут городища, як фортеці древні,
стоять, окриті шкурами лісів.
Ції твердині ворог не повергне.
Тут позначив каміння неоліт.
Тут руди вже виходять на поверхню,
і урвища розламує граніт.
А вдалині, на кілька днів погоні,
але з фортець ще видимі як сон, —
стоять кургани царських пантеонів,
і чайка плаче з вітром в унісон.
Там — звідусіль загрожені степи,
а тут фортеці, що й не підступи.
Тут люд осілий. Тут шанують труд.
І рух дадуть і кругові, і кросну.
Кують залізо із місцевих руд.
І мають славу дуже розголосну.
Тут процвітало різне ремесло.
Були будинки з каменю й саману.
І наверталось грекам на весло
латаття Білозерського лиману.
Раз побували греки в городищі.
Дізнатися, на що там ціни вищі.
Провідати знайомих паралатів.
Придбати медицинських препаратів.
Зміїної отрути напитати
(в одного грека був радикуліт).
А скіфські лікарі гомеопати
були тоді відомі на весь світ.
З них дехто жив і по чужих країнах.
Токсаріс — грецький був громадянин.
Зажив такої слави у Афінах, —
мудрець Солон схилявся перед ним!
Вони вже знали деякі вакцини,
мікстури, зілля і настої трав.
Щоб перейняти дещо з медицини,
сам Гіппократ у Скіфії бував.
У місто греки в’їхали волами.
Воно було оточене валами.
Шумів базар. Проходили транзити.
Лежали хури червонястих руд.
Вгорі жили царі і ворожбити.
Внизу роївся ремісничий люд.
Риботорговці натягали тент.
Шкварчали біля яток чебуреки.
То, поки дядько скупить реманент,
пішли й собі повештатися греки.
У передмісті вулиці вузенькі.
Такий там брязкіт, гуркіт, гукіт, дзенькіт!
Скрізь чорні гути, кузні і майстерні.
Вода парує в кам’яній цистерні.
Коваль кує, не втомиться клепати —
мечі, голки, зубила і лопати,
цвяхи, ножі, сокири і серпи —
на все Пониззя і на всі степи.
Купили голку. Мали з тим мороки.
Промчався вершник. Грек розгарячивсь.
Зайшли до скіфа, що колись два роки
на ювеліра в Ольвії учивсь.
Там розглядали різні візерунки.
Ливарні форми. Золото. Емаль.
А він сидів, якраз робив малюнки —
ягнят і птиць на царську пектораль.