— Отже, я не доторкнусь до неї, буду тільки дивитися. — Король поглянув у вікно. — Невдовзі сонце зійде. То що ж ти просиш за цю дівчину?
— Те, що подарує тобі на весілля відьма з Довколишнього лісу.
— Домовились.
На весіллі всі дивувалися небаченій вроді нареченої. Молода стояла не усміхаючись і холодно дивлячись уперед, нікого не помічала.
Звідусіль надходили подарунки. Меблі з червоного дерева, розкішні килими, тигрові шкіри і соболине хутро, шитий сріблом одяг, скриньки з перлами і коралові гілочки, золоті келихи й тарелі, вирізані з самоцвітів статуетки, трояндова олія і слонова кістка, крихка порцеляна і сувої оксамиту, шовку та парчі.
А відьма з Довколишнього лісу подарувала просту глиняну скриньку, в якій лежали три каблучки: скляна, олив'яна і дерев'яна. Подарунок був чарівний, але в чому ті чари, відьма не сказала.
— Дарую не вам, а ще не народженій принцесі. Коли настане час, я сама відкрию їй таємницю цих каблучок. — І відьма щезла.
Незабаром у замку з'явився Чорний Мандрівник. Він вимагав обіцяного. Король приніс скриньку, але та була порожня. Чарівник не повірив, що каблучки щезли. Він вирішив, що король заховав їх, і розлючено вигукнув:
— Я тобі помщуся!
Король злякався і відтоді став будувати Глуху стіну. Під'їзд до замку залишився тільки один, під охороною чималого гарнізону. Прекрасну королеву ані на хвильку не залишали на самоті. Вночі її зачиняли в спальні, а на вікна поставили чавунні ґрати.
Незрозуміло, чого боявся король, але готувати їжу став спеціально найнятий кухар. Він приїхав до замку з саквояжем, у якому дзенькали пляшечки, булькотіло зілля й шурхотіли сухі трави.
Далі з'явився лікар. Він обладнав катівню в підземеллі, і часом звідти долинали жахливі крики. Відколи приїхали садівник і псар, довкруж замку з'явились величезні чорні дерева з отруйними шпичаками, а вночі стали випускати злих псів, які вміли бачити в темряві.
Не стало балів та прийомів. Гарнізон так ретельно перевіряв усіх, хто хотів в'їхати на замкові землі, що незабаром усі охочі перевелись.
Того ж року в короля народився син. Його мама, служниця Альма, отримала шовкову сукню і підвищення в службі. Її призначили особистою служницею королеви.
Минуло три роки. Королева прокинулася вночі від шурхоту. Служниця Альма спала. Королева підійшла до розчиненого вікна. На підвіконні, біля самих ґрат, лежав і ледь посвічував стиглий персик. Королева взяла його і з'їла, а кісточку заховала під подушку. На ранок замість кісточки вона знайшла шматочок бурштину на золотому ланцюжку, заховала його і нікому не сказала ні слова. А за дев'ять місяців уночі королева відчула біль.
Прокинувшись, король тинявся своєю спальнею і бурмотів:
— Але ж вона не може померти, вона безсмертна!
Він підійшов до покоїв королеви. Почулися крики. Вийшла Альма.
— Що з нею? — запитав король.
— Треба багато гарячої води й чисті простирадла, — відповіла вона. — Королева народжує дитину.
Танули свічки. За вікном розвиднювалось, король сидів у своєму кабінеті й відчував, як його полишають сили. Без чарів він проживе день-другий, адже отрута залишалася в крові.
Увійшла стомлена Альма.
— Хто? — запитався король, наперед знаючи, що накаже вбити королеву і її сина, сина Чорного Мандрівника.
— Дівчинка.
Так на світанку похмурого дощового дня в замку з'явилась принцеса Янтарина. Дівчинку приносили до королеви тільки на годування, решту часу вона була в спальні короля або в садку під наглядом Альми і слуг. Вона не вміла плакати, росла спокійною і відстороненою дитиною, з якої не зводили очей, але ніколи не гладили по голові й не цілували.
У два роки Янтарину відлучили від маминих грудей. Королеву замурували в її покоях, залишивши тільки крихітне віконце — передавати їжу. А принцесі виділили колишню гардеробну. Ввійти туди можна було тільки крізь королівську спальню. Двері в принцесину кімнату король зачиняв на ключ щовечора й відчиняв на світанку.
Дівчинка мала порцелянові ляльки зі справжніми косами, та не вміла з ними гратися. Мала сап'яновий червоно-золотий м'ячик, шахи з рожевого дерева, п'яльці й золоті нитки, та Янтарина лише сиділа біля вікна чи на лавиці в садку. Ніхто не розмовляв з нею. Звичайно, її кликали вечеряти або спати, наказували надягати плащ, коли надворі було сиро, або капелюха з великими крисами, якщо пекло сонце. Але ніхто жодного разу не запитався її: «Як справи? Про що думаєш? Про що ти мрієш?» З Янтариною ніхто не розмовляв, а вона могла багато розповісти. Вона була така терпляча, що бачила, як із пуп'янка розпускається квітка, як павук плете павутиння, як випаровується краплина роси. Вона була уважна і всіх у замку впізнавала за їхніми кроками.