Якось вона сиділа, як звичайно, на лавиці й дивилась, як тінь від бузкового куща повзе стежкою. А мимо йшов Чес, син служниці Альми. Янтарина часто бачила його. Він постійно щось робив: точив ножі, общипував качок, тягнув воду, рубав дрова, чистив піском казани, лущив квасолю, а якщо не було роботи, майстрував собі лук та стріли, вирізав сопілку або плів кошики. Принцесі подобався Чес, його засмагле обличчя, довге медового кольору волосся й блискучі зуби, задумливий погляд і легковажна усмішка. Він часто йшов у Довколишній ліс і завжди вертався з повними руками: ніс жмуток м'яти чи дикого кмину, кошик ожини чи низку грибів, мильні корінці чи пригорщі горіхів. Ось і тепер він тримав у руках яскраво-оранжеві квіти календули.
— Хочеш квітку? — чомусь запитав Чес, хоча досі лише мовчки кланявся при зустрічі.
— Ні, — сказала Янтарина.
І він пішов собі, забувши про неї. Але вже за тиждень, проходячи повз, кинув їй яблуко. І спитав:
— Як справи, принцесо?
Відтоді почалися їхні короткі розмови мимохідь. А згодом — довгі й незрозумілі. Чес завжди казав щось таке, через що Янтарина потім ходила кілька днів у задумі. Він неначе хотів розворушити її, витягти зі схожого на сон тихого, байдужого існування. Змушував дивуватися, сердитися, сперечатися, думати. Чес убачав таємниці навіть там, де їх не було. Янтарина не помічала навіть очевидного.
Ванда закрила книжку. Досить на сьогодні, і так уже половина історії позаду. Шкода. Що цікавіша казка, то швидше її читаєш.
Прийшов Котик, і вони удвох пішли погуляти. Місто з денного перетворювалось на вечірнє. У вуличній кав'ярні згортали яскраві парасолі і ставили перевернуті стільці на столи. Власник книжкової ятки забирав ящики з газетами й книжками. Біля квіткової крамнички розсильний підмітав величезною мітлою пелюстки, листя й ошмаття обгорткового паперу. Мимо пройшов ліхтарник. У нічному ресторані запалали вогні, заграла музика.
— Люблю ввечері ходити містом і зазирати у вікна, — сказав Котик.
— І я, — раділа Ванда. — А я думала, то недобре — підглядати за чужим життям.
— Знаєш, завжди здається, що за чужим вікном краще, ніж за своїм. Що там люди щасливі.
Вони ішли неквапом — повз цукерню, банк, Школу гарних манер — і зазирали у вікна. Там на підвіконнях рясно цвіли фіалки, стояли бронзові кораблі з білими вітрилами, горіли маленькі червоні свічки. Люди за вікнами сідали вечеряти. Заносили до їдальні тяжку супницю, що якраз парувала. Передавали хліб і гірчицю. Наливали чай, брязкали ложечками. В одному вікні дві дівчинки з золотими довгими косами вивчали перед дзеркалом танцювальні рухи. Ванда подумала, що, якби вона мала сестру, вони теж би зараз разом у своїй кімнаті танцювали перед незаштореним вікном, а хтось би йшов темною вулицею, побачив їх і з заздрістю зітхнув би… В іншому вікні вродлива жінка в білій сукні поправляла букет на камінній полиці. Потім до кімнати зайшов молодик у чорному костюмі. Він обійняв жінку, поцілував її. Ванда почула, як зітхнув Котик.
— Ти віриш, що мрії справджуються? — спитав він. — Тільки відповідай відверто.
— Ні, не вірю, — сказала Ванда. — Та все одно мрію.
Згасало рожеве небо. В теплому повітрі розливався гіркий запах лілій і підстриженого листя. А в бібліотеці стало темно й холодно. Чес замкнув книжку на ключ, замочок лунко дзенькнув. У тиші стало чутно, як десь неподалік грюкає сокира.
— Ходімо, — сказав Чес. — Скоро повернеться королівське полювання.
Вони вийшли в сад, і за хвилину загавкали собаки, зацокали копита.
Полювання було вдале, у великій камінній залі на стіні додалася ще одна люта, з величезними іклами голова вепра.
— У Довколишньому лісі трапляються чудовиська куди страшніші, — хвалькувато сказав король за вечерею. — Їм пощастило, що вони не зустріли мене.
— Сьогодні ми бачили кістяки під деревами, — почав псар. — Чимало охочих потрапити до замку й побачити принцесу.
— Треба викинути в ліс труп нашого гостя, — сказав король весело.
Янтарина помітила, що Альма постійно наповнює його келих вином.
— Він живий, — буркнув лікар.
— Але ж я наказав… — розгнівано почав король.
— Отрута не подіяла, і ви мусите зрозуміти чому, — огризнувся лікар. — Свою справу я знаю. В цьому замку проблеми з охороною.
— То он воно як, — проказав король. — Отже, сьогодні я міг не повернутися з полювання… Клятий хлопчисько, він устиг раніше від мене… Адже сонце вже зійшло на той час… Нічого. Завтра на світанку ми з ним покінчимо. Нагостри сокиру, — наказав король садівникові. — Альмо, іще вина!